Українські народні казки

Зозулина туга

Легенда Полтавщини

Давно це було. Діди наші розповідали, що їхні прадіди чули цю не вельми веселу історію від запорозького характерника. Та що то зовсім не характерник був, а якийсь козак-сторожовик. І хто його знає, чи й насправді історія та була, чи вигадав хтось?

Бувало ж таке. Сидить ото козак на високій сторожовій вежі, однісінький біля Бурдюгової криниці, задивляється в блакитний степовий обрій. Чи не здійме татарська орда куряву над шляхом і, щоб нудоту якось розвіяти, пісні співає або випалює химерні візерунки на межових стовпах та пташині пісні слухає. А то, ніде правди діти, схилить на коліна бриту голову, бере в руки козацького оселедця, мне його, як коноплі в терниці, і вигадує. І таке було втне, що покійники від сміху в могилах перевертаються. Або навпаки, посіє смутком у душу, що аж ясне сонце потемніє. Може, і ця оповідка так зародилась. А втім, навіщо здогад будувати? Розповім, як старі люди чули та й мені переказували.

Серед степу широкого, де ковила-трава котила свої сивіючі хвилі від моря синього до ріки Дейчем, жив собі на хуторі козак Нечипір. І була в нього дружина Одарка та ще донька-красуня, струнка та гожа, як та маківка рання. Жили собі тихо. Полотно на рушники дбали та сватів дожидали. А поки ті барились, мати повчала доньку:

— Будь, Орисю, пишна та горда. Не давай серцю волю, не дивись на вроду. З неї води не пити. Слухай, як дзвенять дукати, у них щастя твоє.

Старий Нечипір не відставав від дружини. Лагідно поглядав на Орисю й начитував:

— Люби вірно свого судженого. Знай, що кохана жінка — це серце чоловіка. Від неї воно і м’якне, і грубіє, буває щедре й, навпаки, скупе на ласку та добре слово.

Але життя свої закони пише. Якось пішла Орися до криниці по воду, глянула — аж воно до самісінької цямрини кетяги білі калинові спускаються. Зачерпнула води, поставила на стежині відерце, замилувалася тою красою та й заспівала:

Ой піду я, молодая, понад гіроньками

Та розпущу чорні кудрі понад брівоньками.

Нехай мої чорні кудрі вітер має,

Нехай мене, молодої, ніхто не займає.

Хоть займає, не займає — нехай не цілує...

Коли це почула: по стежині тук-тук, тук-тук. Підвела голову, аж то козак молоденький на коні перед нею виграє, ясною зброєю сяє. Глянула вона на нього, на вуса чорні та пишні, і серце її застукало дрібно-дрібно. Хотіла втекти додому — кінь стежку заступив. Ще раз підвела погляд на козака.

Мов два ясних сонечка впало з криниці очей козацьких глибоких. І засвітилися вони зсередини, стали радість випромінювати. Зіскочив тоді козак з коня та й питає:

— Чия будеш, дівчино? Як звати тебе?

Крутнулась Орися побіля нього й чимдуж додому. Лише кинула на прощання:

— Хто дівку кохає, той стежечку шукає.

І знайшов козак стежку. Як вечір настане, прив’яже оддалік коня, а сам соловейком у гаю витьохкує. Випурхне ластівкою Орися з хати й до Каптура. Таке напрочуд дивне ім’я мав той козак. Говорив він якось теж особливо. Обіймав ніжно дівчину за плечі, шепотів тихо:

— Білявинко моя, серденько моє.

Голос був чистий, дзвінкий. Виймав потім Каптур із-за пояса сопілку, прикладав до вуст і гай наповнювався чаруючим співом.

Та дізналася про таємницю дочки мати. Настукала, нагримала, мовляв, чого виходила до того приблуди, що в нього є? Лише чорні вуса та кінь. Не пущу більше до нього й не проси. Затужила, занудилась дівчина без коханого. Марніти стала. Не радувало ні дороге намисто, куплене для неї, ні дорогі дукачі на ньому. Слухала вечорами, як тужить сопілка Каптурова, та сльози дрібні лила.

Одного разу пішла Орися до криниці по воду та й не повернулась. Думали, утопилася дівчина. Злили воду з криниці, а на дні лише один пісок біліє. Стали на татар нарікати. Буцім, хтось бачив, що вони викрали Орисю. Лише Одарка мовчала. Здогадувалася вона, де її донька поділася. Проклинала в душі і той день, коли стрілась Орися з козаком, і його самого.

Уже й весна пройшла, і літо на спад пішло, а старий Нечипір жодної вісточки про доньку не має. Уже коли молотити жито на стодолі почали, загледів він двох вершників біля двору. Кинув ціп — і до воріт. Ба, і не обізнався. То була Орися з Каптуром. Обняв, розцілував Нечипір дочку, а потім зятя . Веде до хати. Лише Одарка гостям не рада. Закипіла в її душі злість на неслухняну дочку.

Посадив господар дорогих гостей за стіл . Поставив перед ними хліб з нового намолоту (мандрикою той хліб зветься) та питва різного. Обідають собі мирно, новинами діляться. Тільки мати стала біля порога, мов тополя обвітрена, від злості пашить. Підвела на неї дочка очі, налиті блакиттю, попросила:

— Пробач, мати, дітей своїх нерозумних — благослови на життя сімейне.

Вибухнула лайкою стара Одарка й мовила страшні слова:

— Бодай же ти, дочко, зозулею стала, коли вийшла заміж — батьків не питала.

Зойкнула Орися, сплеснула руками і сива зозуля випурхнула зі світлиці, полетіла до гаю. Випав хліб із рук Каптурових .Чи то від здивування, чи з переляку від такої материнської жорстокості закрутилися його чорні, мов стиглі тернини, очі та й застигли. Упав бездиханний на долівку Каптур, щоб ніколи більше не встати. Та Орися того вже не бачила. А ранком кличе вона до гаю свого коханого чоловіка. От зараз, чуєте, гукає:

— Кап-тур! Кап-тур!

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

13. Зозулина туга. Записано у с. Більськ Котелевського району від Вилупко М. І. 2009 року.