Українські народні казки

Кам’яна голова

Українська легенда

Колись у давнину, можливо, триста, а може, чотириста років тому на нашу землю напали чужинці. Їх голови були заховані в мосяж, а груди й руки оковані залізом.

Списи і стріли, стикаючись з панциром супостата, падали додолу, не ранивши тіла. Чорна навала несла в села ридання і стогін, дими пожеж закривали сонце, а гірські потоки ставали червоними від крові.

Напасників у кожній оселі зустрічали косами й топірцями, кожний волів ліпше померзти, ніж віддати свою матір, братів і сестер на наругу, ніж плестись на прив’язі за чужим возом у неволю.

Лише один Архип, хоча й був найсильнішим парубком у селі, не захотів померти героєм, захищаючи оселю і матір. Зачувши стукіт копит, він кинув топірець і мерщій побіг до гір. І ні плач, ні смертельний стогін за спиною, ні спалахи пожеж не зупинили Архипа. Він навіть не відчув сорому, коли з-за скелі побачив, як рідна ненька падала, скошена стрілою; як палала стріха, під якою зростав

Безмежний страх гнав його через урвища й потоки, через ведмежі лігвища і тисові чагарі геть від побоїща. Він біт день, біг ніч, не чуючи землі під ногами, аж поки сили не вичерпались. А потім впав ниць на землю...

Довго лежав без тями. Аж, нарешті, почув голос:

— Гей, легіню! Хто ти і куди йдеш? Може, допомоги потребуєш? — голосу вторила гірська луна. То питала стара, посріблена сивиною ялина. Архип став розповідати про навалу орд, про спалене село і про вмираючу матір. Ялина вислухала, похитала кроною і задумалась.

Нарешті, запитала:

— Скажи, горе-легіню, яке у твоєї матері обличчя було, коли ти її покидав?

Той мовчав. Бо не бачив, вирушаючи у дорогу, рятуючи себе.

— Мовчиш? Тоді, може, ти пам’ятаєш, який колір очей у твоєї матері?

Втікач не відповідав. Він ніколи не заглядав пильно в очі неньці, ніколи не допомагав їй у важкій праці.

— Твоє серце порожнє. Ти не любив свого краю, своєї оселі. Ти не шанував навіть неньки. Ти віддав її на поталу ворогам, рятуючись у горах. Кому потрібний зрадник батьківського дому?! Для чого носитимуть тебе гори, що дали життя тисячам героїв, котрі вмерли в нерівному бою? Я заклинаю тебе! Розступіться, скелі, і поглиньте того, що не мав Вітчизни. Хай лише кам’яна голова стирчить край плаю, нагадуючи іншим про того, котрий не знав материнських очей.

З гуркотом розступилися скелі, і полум’я вдарило в небо...