Українські народні казки

Киселівка

Легенда Чернігівщини

Чи правду чула, чи збрехали добрі люди, але розповідають, що жив колись у нашому селі козак. Та добрий такий був! Він ніколи нікого не образив, а завжди привітно зустрічав як своїх односельців, так і подорожніх. Усім завжди знаходив шматок хліба чи й сала давав до нього. Особливо любив киселі варити та людей ними пригощати. Ото, було, натре крохмалю, назбирає ягід, насушить, а потім увесь рік цими ласощами і селян, і чужих пригощає. За це його прозвали дід Кисіль.

А одного разу, кажуть, їхала якась важна пані зі своїм почтом (від декого чула, що то була сама цариця Катерина та її товариш вірний Потьомкін, але, мабуть, неправда то), дід Кисіль саме біля Замглаю на вогнищі куліш та кисіль варив. За звичкою, до нього збіглися хлопчаки, чекаючи смачного наїдку та напитку. Щоб куліш смачніший був, принесли добре цеберце риби, цибулі в матерів повипрошували. Сидять в очікуванні дідової смакоти. Щоб веселіше було очікувати, слухають дідові розповіді, як він у походи з козацьким військом ходив, як у них там, на Запоріжжі, про Сірка розповідали.

Аж тут чують: гул, гам, ґвалт! Злякалися діти: що то воно таке!? Аж під’їжджає карета, оточена вояками. Полякалися діти від вигляду вояків: високі, страшні, одяг на них аж блищить (не скажеш, що й у далекій дорозі були). А один, в якого мундир найбільш поцяцькований був, виліз із карети та й кричить:

— Її милість пити хоче! Наказую: напоїти!

Вийшов наперед дід Кисіль та й каже:

— Напоїти ми напоїмо. Але чи захочете ви пити те, що ми п’ємо? Ми ж ніяких заграничних напитків не маємо, не вживаємо!

Розлютився той, у мундирі, та й кричить:

— Щоб її милість не відправив на той світ, сам при мені скуштуй, а потім я вип’ю, а вже по тому дам її милості напитися.

Випив дід Кисіль киселю при тому панові, пригостив нахабного вимагальника, а коли простягнули напій у кареті тій дамі, що там сиділа, то вона напилася й каже:

— Що це за напій такий цікавий? Небагато випила, а вже і наїлася, і напилася. Враження — найкращі!

Дід Кисіль і відповів, що цей напій зветься кисіль, а варити його дуже просто, тому й п’ють його козаки в походах і на привалах. А коли після бою поминають загиблих товаришів, то випивають не горілку, не вино, а саме кисіль, щоб і полеглим було солодко лежати на тому світі.

І сказала та дама, що в кареті сиділа:

— Як ваше село зветься? Хочу всім казати про те, що в Малоросії є село, де смачний кисіль варять. Розповідатиму, як треба його варити, коли вживати.

— Та ніяк не називається наше село. Ніхто над цим не задумувався. Село як село, — мовив Кисіль.

— То нехай зветься воно Киселівка на честь напою, який мені так сподобався.

З тих пір і називається наше село Киселівка, а напій, на честь якого назвали наше поселення, й досі вживають у страву і в будень, і у свято, і обов’язково на тризні, як колись сказав дід Кисіль.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

8. Киселівка. Записано в Киселівці Чернігівського району від Кобець Надії Федорівни (1935) 2008 року.