Українські народні казки

Криниця

Легенда Поділля

Я воду п’ю із того джерела,

В якім наснага трепетна й цілюща

Моя бабуся часто мені нагадувала, що кожного ранку слід ставити чисту чашку на цямрину, щоб кожен, хто захоче водиці з чистої криниці, міг втамувати спрагу.

Одного разу вона розповіла, що колись копали криницю толокою, на яку сходились цілими родинами. Бо вода — це життя. З давніх-давен охороняли джерела, вважали святими місцями.

Своєрідним божеством була вода у наших предків. Особливо цікавим з цього приводу обряд викликання дощу в період засухи. Колодязь в ньому відігравав особливу роль, бо він — символ підземних вод. Біля криниці, за словами бабусі, виконували різні дійства і моління, обхід і огороджування криниці, закопування дерев’яного хреста біля неї, обливання криничною водою.

Під час засухи на початку XXI століття три жінки-вдови з села направились до польової кринички, в неділю, вранці, читали молитви, співали церковні пісні. Кидали мак, зерна льону, пшениці, жита, лили освячену воду. Велика кількість маку повинна була викликати густий дощ.

А було й таке, що викрадали у сусідів із печей горщики з борщем, несли в поле, вкидали в колодязь, щоб сусід плакав, щоб «був дощ». Виконували заклички:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику,

В полив’янім горщику.

І природа дарувала людям такий довгожданий дощ.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

16. Криниця. Записано в Галузинцях Деражнянського району від Грищук-Брикульської Аврелії Олександрівни 2008 року.