Лександерова криниця
Легенда Чернігівщини
Я — Бригинець із Бригинців. І це дивує всіх. Як таке може бути? Це
дивувало татових однополчан, коли він служив у армії; однокурсники моєї старшої сестри Наталі теж засипали її запитаннями, коли вона вступала до вузу.
Ми — нащадки давнього роду козаків Бригинців. Наші родичі зберігають перекази про те, що два брати осіли тут хуторами, викопали ставок кругленький, бо річки близько не було, та й зажили на хуторі, який теж назвали Бригинці. Переказують, що земля ця була дарована козакам за їх мужність. Коли це було? Знають хіба що сиві верби над ставком та легендарна криниця на дні його.
У довідниках Бригинці вперше згадуються у 1658 році. Але, щоб потрапити в історію, треба вже жити так, щоб про тебе почули.
Ім’я одного з братів у Бригинцях не збереглося. Він залишив свою землю Олександру і пішов у світи воювати. Тож ми -Лександерові нащадки. Таке ім’я нашого пращура залишилося в неписаній історії мого роду.
А ще лишилася легенда про Лександерову криницю. Пам’ять односельців зберегла перекази про страшну посуху, яка спустошила поля, загрожувала людям і худобі. Щоб урятуватись, треба було кидати землю, хутір і йти до річок — Десни чи Дніпра, щоб пережити лихо. Та не хотів Лександер кидати свою землю, бо на неї давно позирали сусідські панки Закревські, Водрп’янови, Рикови. І вирішив викопати криницю на дні ставка свого кругленького, який так і назвали — Кружок.
Знайшов старий козак воду, докопався до живлющих підземних джерел, оббив березовими колодами і напоїв родичів, дав життя своїй землі.
Минула посуха, пружно вдарили підземні джерела із Лександерової криниці, наповнили ставок, і ожила земля.
Уже майже чотири століття моїм Бригинцям, і Кружку, і Лександеровій криниці. Вона живе, береже підземні джерела роду нашого, пам’яті нашої.
Коли розчищали замулений ставок, то ковші дістали із дна напівзогнилі короткі березові колоди — залишки колодязного зрубу, покладеного Лександеровими руками.
Ще раз пращур прийшов до нас і нагадав: «Тут наша земля! Тільки на ній переживемо усі нещастя і лихоліття!».
Про все оце я дізналась від своїх родичів-односельців. Нема у мене бабусі, щоб казки й легенди розповідала. Померла моя невтомна, співуча бабуся Оля. На дворищі Лександерового нащадка прапрадіда Остапа Бригинця живе мій дідусь — Микола Розумович-Бригинець. Не дивуйтесь: мого прадіда звали Розум, і було за що! Його пам’ятають. Красивий був, із розкішною бородою. Орач і столяр умілий. Плотник, як у Бригинцях кажуть. Може, і на Лександера був схожий?
Мої Бригинці зимують потихеньку, порожньо на вулицях. Синій вечір прив’язує димками хати до неба, щоб вони мирно спали, не зривалися у вирій, як білі птахи. Я люблю саме білі хати, боляче дивитись на обшарпані, покинуті.
Я люблю лелече гніздо на старій вербі біля ферми. Воно чекає наших лелек із вирію. Знаю, що прилетять, ходитимуть по Помоклях і підпускатимуть нас до себе метрів на десять найближче. Значить, наші. Впізнають!
На хуторі поза городами у гаю — родові могили. Невеличкі горбочки, навіть хрести не всюди є. Тут наші пращури. Лежать кожен на своїй землі, ніхто їх не тривожить, тільки весною бабусі приберуть могили та покачають крашанки, влітку дядьки скосять високі трави...
Спіть, діди Бригинці! Ваші живлющі підземні джерела тепер відкриватимемо ми. Та ваша криничка так сьогодні нам потрібна!