Українські народні казки

Любка

Легенда Полтавщини

Було це давно. Ще за козацьких часів. Жив на південній околиці Котельви заможний козак Ковтун. Немало років провів він у військових походах, звідти привозив додому різне багатство. Привіз він собі жінку з далекого краю. Тільки не поталанило йому в сімейному житті. Молодою померла дружина, залишивши маленьку дочку Любу.

Виросла Люба дуже вродливою дівчиною. Багато парубків задивлялися на неї, та покохала Василя, батькового наймита. Стрункий і високий, з чубом, мов воронове крило, та веселими карими очима. М’язи його рук були наче налиті залізом. А Люба, випещена батьком, який не чаяв душі в єдиній доньці, русява, з великими синіми очима, була ніжна, мов тоненькі віти берізки.

Хоч рідко зустрічались закохані, але все сильніше й сильніше розгоралась їхня любов і самі вони розквітали від кохання. Старий Ковтун хотів мати для дочки достойного жениха, та й не помітив, якого гарного хлопця покохала Люба.

Посунули в хату женихи. Одні за дівчину життя не пошкодували б, інших багатство принаджувало. Змарніла Люба, не в силах стало опиратися батьковій волі. А Василь працював як віл, щоб заробити бодай на гарне вбрання. Тільки з того нічого не виходило.

Вишила Любка крадькома милому сорочку, і в тій сорочці пішов Василь до Ковтуна на поклон. Упала на коліна рядом з Василем і Люба перед грізним своїм батьком. А старий Ковтун і справді мав крутий норов, гаряча кров кипіла в його жилах, жалості не знало серце.

Природа наче створила їх одного для одного, невгасима любов світилася в очах. Підняти б тут старому козаку молодих з долівки, пригорнути б їх до батьківських грудей...

Та де там. Скипів Ковтун, затупотів ногами, розірвав на собі ніжно-білу сорочку. Нічого не бачив він перед собою: ні дітей, ні їхнього кохання. Лиш бачив наймита-голодранця, що посягнув на його багатство, на красуню-дочку.

— Геть з очей моїх, з землі моєї, з села, з світу геть! — репетував він.

Перелякані вибігли з хати молодята.

— Що ж тепер буде? Добра нам уже не чекати.

— Тікаймо, Любо! Все одно не життя нам в розлуці. Втечемо — будемо разом навіки.

Недовго думали вони. За кілька хвилин баский кінь уже летів полтавським шляхом, несучи втікачів. Але ж як не таїлися вони, вибираючись з села на шлях, побачила їх якась продажна душа і донесла панові. Зовсім збожеволів Ковтун. Підняв усіх своїх прислужників і кинувся навздогін. Перший раз тікали Василь з Любою, та не перший раз ловив людей козак Ковтун. Всього кілька верст пробіг кінь з втікачами і став, оточений з усіх сторін, на березі озера Моргуна.

Ось і батько прилетів на змиленому коні. Білий від гніву, розхристаний і страшний.

— Чого дивитесь, — заволав він на слуг, — хапайте його, бийте нагаями до смерті!

Стягли Василя з коня і засвистіли нагаї. Швидко почервоніла від крові вишивана сорочка. Кинулась Люба до милого та й упала на землю, відштовхнута безжалісними руками. В нестямі звелась вона на ноги, підняла руки до неба і свист нагаїв перекрило її розпачливе:

— Будьте ви прокляті, вбивці, і ти, батьку, разом з ними!

Білою чайкою метнулась Люба берегом озера, і там, де під крутим обривом, холодним, темним блиском чорніла безодня, промайнула вона і зникла... Тільки круги побігли по воді.

Застиг нагай у батькових руках, перехопило його подих, тяжко побіг він до озера, хапаючи повітря розкритим ротом. Дехто почав пірнати у воду. Метушня і шум не допомагали справі. Любу ніде не знаходили. Кинутий усіма, Василь через силу підвівся з землі, витер відірваним рукавом обличчя і теж пішов до води. Нестямно боліло тіло, та раптом він зрозумів, що трапилось.

Невимовна туга стисла його серце, і цей біль був сильніший, ніж біль кривавих ран.

— Я знайду її! — гукнув Василь і за мить зник під водою.

— Озолочу, озолочу! — кричав услід Ковтун, благально простягаючи руки.

Двічі виринав Василь і, хапнувши повітря, знову провалювався під воду. За третім разом поруч з його головою з’явилась з води русява Любчина голівка. Ось Василь ніби виростав із води. Смикнулись панські посіпаки на допомогу, та він притис її до грудей і так повів очима, що порачкували непрохані помічники.

Ще крок і Люба виринула вся, як казкова царівна на руках свого богатиря. Тільки очі царівни були закриті, побіліли щоки і по довгій косі стікали холодні джерельні струмочки. Обережно опустив Василь на траву дорогоцінну ношу, рвонув комір сорочки, припав вухом до дівочих грудей — завмер, та було все тихо — ні хрипу, ні шуму. Із стогоном повалився біля дочки батько, цілував, пригортав до себе, благав, погрожував і бився в пропасниці.

Нічого не допомогло, даремно гукав її Василь, бив по щоках, цілував міцно стулені вуста. Не здригнулись вії, не озвалась. Схопився він на ноги, рвучко підняв Любу на руки, вирвавши з батькових обіймів, і тихо попростував до озера. Ніхто не став йому на дорозі. Зупинився біля кручі, обернувся, обвів поглядом берег, верби, степ із смугою лісу. Поволі підняв Любину голівку і промовив:

— Подивись в останній раз на цей проклятий світ, більше ми його ніколи не побачимо!

Сонце закрилось величезною хмарою, не в силах дивитися на землю. Воно не бачило, як здригнулась вода, хлюпнулась, і наче закрилися двері. А коли воно визирнуло, все було вже скінчено.

З острахом пірнали прислужники за тілами, та так і не знайшли. З тих пір наче помішався Ковтун, все пропадав біля озера. Невдовзі побудував дві хатинки — в одній жив сам, а на другу шукав охочого. Та не хотіли селитися там люди, не бажали мати сусідом старого Ковтуна. Так і жив він один, як вовк у степу. Тільки-но сходило сонце, поспішав до озера і все щось видивлявся у воді.

Так і знайшли його люди холодного, осіннього ранку. Лежав головою до води, тримаючись за серце. Багато років пустували Ковтунові хати, хіба що наймити ночувати там влітку. А хуторець цей стали називати Любкою.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

9. Любка. Записано в с. Котельва Котелевського району від Костюка Василя Кириловича (1943) 2009 року.