Мартинівка
Легенда Поділля
Давним-давно, у сиву давнину, коли на нашу землю нападали татари, грабували, руйнували і нищили усе на своєму шляху, а людей забирали у полон, існувало поселення під назвою Селище.
У ньому жили багаті люди. Під час одного із походів не обминули татари і це село. Зупинились у ньому, почали знищувати все довкола. Але в одному дворі татарський хан запримітив молоду дівчину. її звали Маруся. Вона дуже сильно сподобалась ханові. Адже була дуже красива чорнява, з довгою косою, з червоними устами. Маруся йому так сподобалась, що він захотів взяти її за дружину. Батько дівчини не погоджувався віддати дочку, але та сказала;
— Якщо ти, хане, не знищиш наше село і людей, я вийду за тебе заміж.
Маруся знала, що жертвує собою заради села, дітей, безневинних стареньких людей. Посередині села стояла велика церква, яку було видно дуже далеко навкруги.
Хан наказав Марусі зібрати свої речі. І сказав, що вони вирушають у далекий шлях на світанку. Тим часом татари поїхали грабувати інше село.
Марусин батько був розумний чоловік. Він швидко зібрав раду села і наказав забирати все цінне та тікати чим швидше. Люди послухались. Зібравшись попрямували вздовж річки Попівки, що заросла високим очеретом. На світанку зупинились і зайшли в очерет, сховавши туди підводи і всі речі. Люди причаївшись сиділи там тихенько.
Коли татари повернулись, щоб забрати Марусю, село було пусте. Вони зрозуміли, що їх обдурили. Татари оскаженіли. Хан наказав своїм людям все обшукали і негайно їх найти.
Один із татар, забрався на горб, найвище місце в селі і став спостерігати. Адже було зрозуміло, що далеко вони не могли зайти з дітьми і старими людьми. Татарин запримітив їхнє місце розташування і показав ханові, як гойдається очерет. Військо стрілою помчало до вказаного місця. З люттю і ненавистю вони підпалили очерет. Але люди звідти не виходили, хоча було чути їхні крики і рев худоби. Було жахливе видовище. Ті, які рятувалися від пожежі, вибігали з очерету і їх тут же на місці рубали татари своїми шаблями. Марусю татари витягли за волосся, знущалися з неї, а потім вбили її. Селище ж спалили дотла.
В той час, коли люди горіли, церква пішла під землю. Із усього села залишився живим один чоловік, Мартин, який у цей час був на полюванні у лісі. Повернувшись, він побачив, що село спалене, а люди вбиті. Своїх односельців він поховав, а сам поселився на іншому горбі, щоб бути неподалік свого зруйнованого Селища, поряд зі своєю родиною.
З часом на цьому горбі утворилося нове село яке так і назвали в честь цього чоловіка Мартина — Мартинівка.
А на цьому місці, де було Селище, до цього часу у великі церковні свята там, де була церква, притулившись до землі, можна почути, як дзвонять дзвони.