Українські народні казки

Не судилося

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це дуже давно . Коли ще наша річка Чумгак була широкою, глибокою, і нею ходили невеликі судна. Вода в ній була чиста, прозора аж видно, як на дні рибки різнокольорові плавали. А вже із річки Чумгак судна виходили до Дніпра, а там пливли за товарами у різні міста. Часто подорожі бували небезпечними. Оце у цей час у нашому селі і відбувалися події.

Жив у селі парубок Андрій. Був він надзвичайно красивий: чорночубий, білолиций, високий, широкоплечий. Кажуть, міг повалити буйвола. Всі дівчата за ним сохли. А подобалась йому одна дівчина Уляна. Красуня писана, обличчя кругле, червонощока, очі сині — сині, а коса пшенична довга, аж за коліна. Сама була невеличка, зате весела, спритна , як білочка.

Полюбила і вона Андрія. Мріяли вони про щасливе життя. Надумав парубок посвататися до Уляни. А батько її, старий Матвій Чистовий, дізнавшись про це, не дуже зрадів. Майбутній зять був сиротою, не було у нього ні садиби, ні землі. Наймався ж хлопець на судна і плавав часто, отак заробляв гроші.

Уляна ж була єдиною донькою у сім’ї багатиря Чистового. Матвій Чистовий запросив Андрія на бесіду і казав:

— Ну що ж, хочеш бути моїм зятем, зароби грошей на весілля, на молоду і тоді приходь свататися.

Вирішив парубок піти знову у мандрівку, бо саме на днях набирав багатир Трохимич молодців на судно. Болісне було прощання Андрія з Уляною, не вірила дівчина щирості словам батька, бачила якусь пастку.

Довго плакала, просила бути обачним і повернутися вчасно. Адже батько і ще одну умову поставив: повернутися до Покрови.

Андрій заспокоював кохану, говорив:

— Як буде сумно, Уляно, приходь на наше місце, під вербу, на березі річки. Мої думки, моє кохання завжди з тобою.

Відплив Андрій наступного ранку. Немов щось віщувало біду: небо потемніло, піднявся вітер, вдарив грім.

Довго молилася Уляна за Андрія, благала Бога помилувати коханого. Час почав збігати. Неспокійно було на душі в дівчини, відчувала щось недобре. Кожен день ходила на берег, виглядала коханого, почала вчащати до ворожки. А та:

— Ти сама керуєш своєю долею. Долі Андрія я не виджу.

Посмутніла, помарніла дівчина. А тут почали повертатися судна, які навіть пізніше відпливли із села. Про долю Андрія ніхто не знав. Скоро наближалася Покрова. Уляна підслухала розмову батька з матір’ю, як вони радилися віддати її заміж за власника баржі Митра Леміша.

— Хоч і старший, зате добрий хазяїн, гроші має. Уляна буде купатися, як сир у маслі, а що Андрій?! Його вже, певно, риби з’їли. Та і не до душі він мені…

В Уляни аж дух перехопило, не стало сили. Пішла вона, ні, аж побігла до річки. Стала вдивлятися вдалину, гляділа у воду довго -довго . А вода чиста-чиста, видно як маленькі рибки метушаться. А де не візьмись, щука із-за каміння випливає. Мить і не стало риби. Тьохнуло серце в Уляни, відчула, щось сталося з Андрієм, а самій здалося , що то не рибку, а її саму зловила хижачка і не відпускає.

Заплакала, знову подивилася у воду. А вода каламутна, мутна і здалося їй, що то не річка перед нею, а болото, що немає води, лише скрізь очерет, очерет, осока. «Як же милий повернеться до мене?» — линула думка. Гірко заплакала. Коли підвела голову, то побачила, що все їй здалося. І вода прозора, і сонечко яскраво світить. Посиділа ще до вечора та й пішла додому.

Вдома батько повідомив, що скоро в неї весілля, бо він дав слово Митру Лемішу. Нічого не відповіла Уляна. А до весілля кожен день ходила до річки, немов прощаючись із своїм коханим. Одного разу не повернулася. Довго шукали дівчину, але так і не знайшли. Між дівчатами пройшов слух, що із горя перетворилася Уляна на русалку та й попливла шукати судженого.

А верба, що була прихистом для закоханих ,згоріла, бо в неї вдарила блискавка. У селі чули тихий плач, коли горіла деревина.

З ранньої весни почала річка заростати, і здавалося, що це відбувається дуже швидко: не по днях, а по часах. А біля самого берега на воді розкинувся розкішний килим жовтих глечичків. Річка заросла, Люди балакали , що це Уляна — русалка попросила водяного батюшку, щоб замулив річку. Щоб більше дівчата ніколи не втрачали своїх суджених, щоб хлопці не ходили на тих суднах за заробітком. Чи знайшла Уляна Андрія ніхто не знає. Ніхто не відає про його долю.

Розкішні жовті глечички — це символ їхньої розлуки чи запорука кохання — невідомо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

70. Не судилося. Записано в смт. Ковалівка Драбівського району від Черниш Ніни Іванівни (1944) 2009 року.