Перекоп, Березівка, Довга, Ковбаня, Круги, Пруги
Легенда Чернігівщини

Було це дуже давно. У той час ще ніхто, певне, не називав нашого села Брусилів, а можливо, воно ніяк не звалося. Збудували люди на мальовничому тоді березі собі хатини-мазанки, топили в них по-чорному, бо навіть вікон не мали, а не те, щоб димаря якого-небудь додумалися у своїх хатинах звести. Уявіть собі, яке неймовірно красиве місце для свого поселення обрали наші предки: тихоплинна Десна повільно несе свої води до Дніпра-Славути, омиваючись у крейдяних покладах десь там вище, у землі Сіверянській. А тут спокійні верби схилили своє довге віття над нешвидкою водою, немов заколисуючи величезні косяки риби, що живе під водяною товщею. Найголовнішим, мабуть, серед лускатих був сом, бо він живе довго-довго, багато чого знає, але нікому нічого не розповідає.

Неподалік від місця, де утворилося наше село, в Десну-красуню впадав Снов, поважний і бурхливий, чимось ображений потік. На місці їхньої стрічі й поселилися наші предки.

А навколо були густі-прегусті ліси, дубові діброви та березові гаї. Повно там було ягід, грибів, горіхів. А дичини!.. Незліченна кількість.

Чом би й не жити?! Так вислідкували якось хозари, що райське містечко утворилося неподалік від Чернігів-міста, з якого вони постійно данину брали. Вирішив каган, тобто їхній князь, заволодіти новим поселенням і здирати з його жителів велику данину і м’ясивом, і хутром, і рибою, і дівчатами...

Прочули про це чоловіки нашого поселення, та й вирішили, що треба боронитися. А як? Військо хозарське незліченне, а наших поселян жменька. Що робити? І задумалося віче: немає виходу зі скрутного становища. Хтось запропонував попросити допомоги в князя чернігівського, адже платили поселяни йому данину, не данину, та гостинці з кожного врожаю та вдалого полювання возили.

Наперед вийшов сивочолий дідусь. Його всі звали Відуном, хоч ні над капищем не просиджував ніколи, ні не чаклував над кістками жертовних тварин, а просто знав багато в житті. Замолоду кудись далеко в походи ходив, морем з якимось київським князем плавав до якогось далекого й чужого міста, де не в Велеса вірують, а в якогось іншого Бога. Не розповідав про це нікому, та й жертв ніколи не приносив на капище, але щось собі бурмотів та й годі.

— Не прийде до нас на підмогу князь із Чернігова, бо й самому йому немає сил боронитися від хозарів та печенігів. Варто добре обмізкувати, як власними силами боронитися. Пропоную вирити величезні вали навколо наших хатинок. Важко це буде зробити, але нам Бог допоможе, — каже Відун.

— Та чи думаєш ти, Відуне, як це буде, що кожен свій дім обриє ровом?

Схилив дідусь голову на свій костур та й відповідає:

— Не осібно обривати будемо свої хати, а усе поселище обкопаємо. От погляньте, тут Десна і Снов ворогів не пустять, то з двох сторін не потрібно ритися. А варто нам лише від болота та лісу відкопатися.

Один чоловік обурився:

— Та на тім болоті ми свиней випасаємо, а як перекопаємо, то що їсти будемо?

На це інший стиха буркнув:

— А не перекопаємо, то й пасти нічого й нікому буде: розчавлять, половлять і в полон візьмуть. Отоді й згадаємо, що поради старого та мудрого не послухалися. За роботу!

Цілодобово копали люди величезний рів. Чоловіки землю довбали, а жінки з дітьми її з ями виносили та на величезний вал сипали. А на кінець прокопали рівчак, який з’єднав їхні рукотворні рови з Десною. Так ріка-красуня поділилася водою зі своїми маленькими побратимами-ровами, які стали надійним захистом поселян від чужинців.

Отак і утворилися оті невідомо звідки нариті водойми Довга, Ковбаня, Березівка. Насипи, хоч і зрівнялися з роками, але й досі їх звемо Кругами й

Пругами, бо були вони високі й пружні. А село хозари прозвали Перекоп, бо перекопане все було так, що ніякий кіннотник не міг перебратися через ці укріплення, жодна стріла не могла долетіти до хатинок наших предків. І стало наше село тоді найукріпленішим поселенням на той час біля Чернігова. Отаку історію розповідала мені моя бабуся, як я була маленькою дівчинкою.