☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські легенди

Про Іванкову криницю
Легенда Кіровоградщини

Вірите, чи ні, а було це понад 270 років тому в наших краях. Місцевість у нас дуже гарна, вражає своїми чудовими краєвидами, родючими землями, цілющими водами. Та найбільший скарб — це люди, з їх радощами і бідами, розумом і працьовитістю, щедрістю і щирістю. Вже якщо завітав до когось в гості, то обов’язково нагодують, дадуть втамувати спрагу та ще й цікаву легенду розкажуть саме про їхнє село — особливе і найкраще.

Ось так і зі мною трапилось багато років тому, коли я побував в селі Котовка. Шлях до села нагадує казковий тунель. Це по два боки дороги височать стрункі і крислаті тополі, ніби гілками своїми в вишині манять за собою. Ось так заворожений цією природною красою, я потрапив в саме село, яке розляглося по долині. Люди чемно відповідали мені на привітання і кожен розумів, що я приїхав спробувати їхньої цілющої джерельної води. Був досить спекотний день. Я присів під крислатою вербою перепочити. Легенький вітерець обвівав моє обличчя і шепотів:

— Рухайся далі, на тебе чекає цікава зустріч...

Відчувши полегшення, я підвівся. Та коли підняв голову, перед собою побачив старенького дідуся з довгою бородою, добрими та розумними очима і лагідною посмішкою на лиці.

— Не віриш, що вода цілюща? — запитав мене старенький.

— А звідки ви знаєте, що я приїхав скуштувати цілющої води, адже я вам не розповідав, хто я і звідки, чого тут? — сказав я.

На це дідусь хитро засміявся, поклав мені руку на плече і каже:

— Повір мені, хлопче, вода наша справді цілюща. Вона творить дива. Та допомагає наша Іванкова криниця лише добрим і щирим людям, як ти, Мишко.

— Ви знаєте моє ім’я? Звідки?

— Теплий вітер, який пестив тебе по дорозі, швиденько прилетів через поля і розповів про тебе все.

— Цікаво, ви спілкуєтесь з вітрами?

— Така в мене місія.

— А як вас звати, шановний?

— Іваном.

— Вас назвали на честь Іванкової кринички?

— Та ні, швидше криничка названа на честь мого прадіда.

— Он як. Розкажете?

— Розкажу. Тільки не тут, а там, біля джерела. Ходімо.

Ми йшли довгою і широкою дорогою вздовж Котовки, дідусь посмішкою вітав всіх перехожих, а ті щиро і з глибоким поклоном віталися зі мною і зі стареньким. Дорога була довгою, але не виснажливою. Перед входом до джерела височіла цегляна арка, яка ніби промовляла: «Залиш тут все погане і йди до джерела з чистими думками і сумлінням». Дідусь Іван тричі перехрестився, лагідно посміхнувся мені і прошепотів:

— Ну що, скуштуєш водиці?

— Так, але не зараз, а пізніше, коли ви розкажете про свого незвичайного предка. Розкажете?

— Ну звичайно. В тому аби розповідати людям історію про цілюще джерело та мого прадіда і полягає моя місія. Сідай зручненько і слухай.

Був мій прадід Іван, як і я, як і мій батько, як і мій дід — пастухом. Озирнись довкола, і ти побачиш соковиті пасовиська. Саме на них наша родина випасає худобу односельчан. На цьому місці, де зараз кам’яна криниця, споконвіків било джерело кришталевої водиці. Люди пили її, напували скотину, використовували у господарстві.

Та одного разу сталося диво. Пасе мій прадід корів, але раптом вони всі замовкли і завмерли. Іван озирається навкруги, вітерець вщух, птахи, комахи і навіть трави замовкли в дивному очікувані чуда. І воно сталось. До джерела спустились янголи, простелили квіткову доріжку від небес до самої води. Яскравий спалах світла осяяв все навкруги. Прадід аж заплющив очі, а коли відкрив, то побачив на квітковій доріжці заступницю і рятівницю всіх людей Матір Божу. Вона нахилилася до води, набрала її повні пригоршні, напилася, лагідно посміхнулася і зникла разом з янголятами.

Тієї ж миті все загомоніло, лише Іванко стояв заворожений побаченим. Він зрозумів, що сталося диво, і вода із звичайної перетворилася на чарівну. Пастушок підбіг напитися її. А коли глянув на дно джерела, то побачив там дерев’яного хреста. То був знак. Іванові без слів стало зрозуміло, що треба облаштувати на цьому місці гарну криницю, аби побільше людей з усіх-усюд могли пити і насолоджуватись чудодійною силою цієї води. Три дні і три ночі Іванко будував дерев’яну криницю. Робив це з любов’ю і радістю, адже вода здоровим даватиме силу, хворим — здоров’я, виснаженим — бадьорість, зневіреним — віру.

За Іванкові руки золоті, за щире серце, за любов до Бога, за бажання допомогти ближнім люди нарекли криницю Іванковою.

Ось так, Мишко, я вже в четвертому коліні ношу ім’я Івана і виконую місію оповідача історії виникнення Іванкової кринички.

— Дозвольте, дідусю, і мені скуштувати цієї чарівної водиці.

— Пий на здоров’я, на радість, на щастя, на добро, на довгу долю.

— Дякую, дідусю.

Зробивши кілька ковтків води, я підвівся аби подякувати діду Івану, а його вже й не було. Лише вітер полем полетів в тополі зустрічати наступного гостя або спраглого перехожого...

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

14. Про Іванкову криницю. Записали члени краєзнавчого гуртка «Пошук» від Вдовиченка Михайла в с. Хащувате Гайворонського району.