Українські народні казки

Про Лауру

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це давно, ще тоді, коли на нашу Україну нападали страшні вороги-татари.

Жила в селі дівчина, звали її Лаура. Вона мала неабияку красу. Струнка, білолиця. Чорні коси, як дві змії, сягали нижче пояса.

А карі очі і чорні брови не одного козака з розуму зводили. Дівчина зростала сиротою і проживала з дідусем. Старенький так любив і пестив свою внучку, що і душі в ній не чаяв.

А Лаура була дуже доброю та чуйною дівчиною. Вона кохалася в природі. Доглядала дерева, кущі калини, пташок, звірят. Дівчина була і сама як пташка. Пурхала то тут то там. Беручка до роботи і до всякого діла. Любили в селі Лауру і поважали її дідуся. Здавалося, що саме щастя поселилося в хаті дідуся і внучки.

Та ось одного разу на село, ніби чорна зграя круків, напали чужинці-татари. Вони грабували людей, палили їхні оселі, вбивали старих і малих хто не встиг сховатися, дідусь хворів і не міг втекти, а доглядала його Лаура, яка теж лишилася в селі.

І ось страшний татарин рвонув благенькі дверцята хатки і влетів у оселю. Побачивши дівчину, він став, як укопаний стовп. Його вразила її неземна краса.

Він не став убивати дідуся і на хаті поставив знак, щоб не палили, але забрав з собою Лауру.

З тих пір про неї ніхто нічого не чув. Старі люди переказували, що ніби вона стала дружиною падишаха, а інші казали, що вона кинулася в Чорне море коли її переправляли в Туреччину. Жителі села дуже жаліли за нею і підтримували дідуся. На її честь село назвали Лаурка.

І стоїть тепер село, заквітчане садами, вербами і червоною калиною, яка своєю вродою нагадує прекрасну дівчину Лауру.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

89. Про Лауру. Записано в селі Суха Калигірка Катеринопільського району від Шаповалової Яни Миколаївни 2008 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.