Українські народні казки

Про Михайликів

Легенда Полтавщини

У давні часи на територію України вторглися злі загарбники монголо-татари. Люди не мали сили чинити їм опір. Всі села знищувались, хутори спалювались, цілі міста падали під натиском ворогів. Поганців було тисячі і всі, як один, вбивці та вороги українського народу.

Коли вони йшли Полтавщиною, то натрапили на хутірець Михайлів, в якому було зо два десятки чоловіків, а решта жінки, старі люди та діти. Всіх їх забрали в рабство чи вбили при опорі, лише одного Михайла, відпустили і сказали, щоб він біг від села до села і ніс їм таку звістку: «Якщо хочуть жити, нехай готують срібло-золото, дарунки всілякі і коряться татарам. Якщо ж не виконають вони цього, то згинуть усі — від малого до старого». Це був наказ татарського хана Бурунди.

Біг хлопець з цією страшною звісткою від села до села. Сподівався на опір народу, якому не вистачало сильного духом лідера, який би допоміг ополченцям. Сам юнак вправно володів зброєю і часто чув від батька історію про могутнього воїна, який живе за дуже небезпечним болотом.

Вирішив хлопчина відшукати цього богатиря, зібрався в путь-дорогу, отримавши благословення від своїх односельчан і порадив їм готуватися до битви.

Через кілька днів сміливець був уже за болотом. Виліз на дерево, щоб обстежити місцевість. Неподалік Михайло побачив якогось старого та кілька сот воїнів. Підійшовши ближче, юнак попросив дозволу зустрітися з дідусем, який би допоміг знайти могутнього богатиря. Яке ж чекало хлопця розчарування, коли цим воїном виявився Сивобородий. Він підбадьорив Михайла і сказав, що той нічим не гірший за нього і зможе повести військо в наступ. Потім старий дав хлопцеві свого вороного коня, меча і лати, сказавши що тепер Михайло — захисник рідного краю.

На чолі війська юнак пішов по всіх селах, закликаючи чоловіків на смертний бій з татарами. Зібралося селянського війська зо три тисячі, як і ворогів. Обидва полководці віддали наказ про наступ і самі кинулися в бій. Ніколи земля полтавська не бачила стільки крові, скільки її було на місці цієї страшної битви. Але, мабуть, ніколи вона не побачить такого двобою, який зав’язався між Бурундою та Михайлом. Їхні мечі виблискували, немов зірниці. На тілі богатирів було багато ран, але жоден не отримав перевагу над супротивником. Ніхто не встрявав в цю бійку — ні татари, ні українці.

Аж раптом, коли Михайло вже майже здобув перемогу, в повітрі засвистіла стріла і вп’ялася йому в груди. Вона була випущена сином Бурунди. В ту ж мить кілька стріл поцілили в цього зрадника і він повалився на землю, немов сніп.

Всі українці чули заклик помираючого Михайла:

— В бій, браття! За рідну землю! За неньку! За Батьківщину!

Потім герой поцілив своїм мечем в чорне серце Бурунди і сказав, що є ще богатирі, які захищатимуть Україну від загарбників. З такими словами на вустах він помер.

Українці виграли битву. Щоб про неї не забули наступні покоління, на місці поєдинку було засноване село під назвою Михайлики. Тож пам’ять про великого звитяжця Михайла назавжди житиме в серцях нащадків.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

60. Про Михайликів. Записано в Шишацькому районі від Пучкової К. М. (1942) 2008 року.