Про Рокиту
Легенда Чернігівщини

На самому краю села стояла убога хатинка і жила в тій хатинці дівчина. Хоч і бідна була, та не один парубок задивлявся в її бік, бо зростала вона красунею неписаною: з личком білим, як перший сніг, з косою русою, як золоте колосся пшениці, з очима синіми, як весняне небо.

Але ніхто не припав тій дівчині до душі так, як сусідський парубок. Тож ні на кого, крім нього, не задивлялася вона своїми блакитними очима, як не намагалися бідні батьки знайти для дочки багату пару.

Почалася війна…Випало й коханому боронити рідну землю. Провела його дівчина за село і пообіцяла чекати, аж поки не повернеться. З того часу вибігала вона за село, мочила босі ноги в холодну росу і просила рідне поле, щоб скоріше повернувся її коханий.

Проходили роки, але хлопець не повертався. Не раз її вмовляли батьки і сусіди, щоб виходила заміж. Але парубки даремно топтали стежку до її хати. Ніхто не міг вмовити дівчину забути своє кохання. Вона все чекала, щоранку вибігала в поле і виливала йому свою журбу.

А одного весняного ранку пішла в поле і не повернулася. Шукали дівчину всім селом, але так і не знайшли. А за ніч частина поля вкрилася верболозами, які зацвіли духмяними жовтими китицями і розповідали всім

про дівоче кохання.

З того часу ці кущі верболозу і місцевість, де вони виросли, стали називати Рокита на згадку про довгі роки чекання і надії. Вже давно не ростуть тут кущі рокити. Та широку долину узбіччя села Лемеші продовжують називати Рокитою.