☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські легенди

Про Старики
Легенда Чернігівщини

Життя прожити — не поле перейти. Воно є найціннішим, найдорожчим. Добрі, повчальні, радісні і сумні життєві історії покладені в основу багатьох оповідань, романів, переказів, легенд. Одну з них мені довелося почути з вуст дев’яносторічної бабусі сорок років тому.

Є на задесенні мальовничий куточок над Сеймом під назвою Старики. На той час був він порослий непрохідним вільшаником і високою густою травою, майже непрохідний. А кілометрів за декілька жило своїм життям тихе село Пекарів, у якому мешкали працьовиті люди. Була в тому селі одна родина: чоловік, дружина, двоє діток та старенька бабуся. Багато роботи по господарству доводилось виконувати літній жінці вдома. Вона полола город, годувала птицю, тішила внуків. А ті дуже любили свою берегиню і завжди були поруч. Зручно вмощуючись у неї на колінах, найбільш любили діти слухати її казки, розповіді про давні події, мелодії колишніх пісень.

Та не любила бабусю невістка. Часто ображала, грубо з нею розмовляла, а іноді й штовхала. Але старенька ніколи не скаржилася ні сину, ні сусідам. З кожним днем невістка, на лихо, нахабніла, навіть за відсутності чоловіка вдома, не давала їсти. Діти помічали це і ділилися шматочком хліба чи коржика.

Одного дня поїхав чоловік до Батурина в млин, а розгнівана невістка зачинила свекруху в курнику на весь день. Тільки ввечері після того, як заплакані діти спитали про бабусю, жінка випустила її. Жодного слова не вимовила старенька ні сину, ні внукам. І так тривало часто.

І ось поосеніло. Стала знемагати бабуся. Вона зрозуміла, що через неї постійні сварки між сином і невісткою.

Звернулася бабуся до сина з проханням, щоб відвіз він її до Сейму, до того місця, де залишали старих помирати. Озеро з крутим берегом вже не одного старенького забрало до себе. Не дуже вагався син, чи везти свою матір, а невістка і поготів. Вона давно вже натякала, що ніякої користі в хаті немає від старої.

Ледь почало світати, як вже син запряг коня, поклав на сани сіна, заслав рядном і пішов до хати. Виніс на руках свою матір, вдягнену у стару свитку, посадив у сани, цвигнув батогом коня і помчав у бік Сейму. Приїхавши до озера, мовчки взяв на руки ту, котра дала йому життя, посадив її на зелену траву і, не оглядаючись, поїхав додому. Ніхто в сім’ї, окрім дітей, не згадував стареньку бабусю. Але і діти невдовзі забули. Жили своїм звичним життям.

А те озеро пам’ятає і досі цю легенду і носить незвичну назву — Старики.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

51. Про Старики. Записано в Пекареві Сосницького району від старожилів 2008 року.