Про село Чорна
Легенда Поділля
Ліси... Здавалось, ні кінця, ні краю на всі чотири сторони. І маленьке село з кількох десятків хижок-мазанок критих очеретом, наче принишкло на галявині, притулилось до стіни лісу — велетенських стовбурів сосон, шукаючи захисту.
Біля кожної з хижок — клапоть землі, відвойованої у кущів і диких трав, огороди . За городами — вузенька річечка, обрамлена верболозами, очеретами. За річкою топке болото, рівна його площина тягнеться на кілька миль. Далі, за болотом знову ліс, ліс...
Населення сільця було втікачі з розорених, спалених татаро-монголами сіл та міст, з країв, що десь за цими пралісами. Нікому не вдалося врятуватись всією родиною. До галявини прибились поодинокі, хто не потонув у болоті, кого не розтерзали дикі звірі в лісі, хто врятувався від ран та голоду.
Побудували хижки, наче б ненадовго, чи плекали надію додому вернутися, що татари доберуться і сюди. А родини створювались, народжували дітей, хоронили померлих — відвели місце під кладовище на найвищому горбку галявини. Пізніше тут побудують церкву. Незабаром по тому почнуть будувати дерев’яні хати, розробляти нові ділянки під землеробство.
Життя йшло. Розросталось село. Ростило красунь і красенів, гарними були діти села. На волі-просторі зростали, серед пахучих квітів, повітря, настояного на хвої, чорняві, кароокі, як їх батьки. І раптом з’явилась на галявині білява синьоока людина. Всі жителі села менше здивувались її появі, а більше зовнішності.
Це був юнак. Панич-мисливець, литовець зі своєю свитою. Заблукали, натрапили на селище.
Від малого до старого висипали люди на сільський майдан, щоб подивитись на білявого юнака. А він серед сільських чорнявок помітив її — красуню Чорнаву. Вона була висока і струнка, коса нижче пояса. Зустрілись карі очі в погляді, та так вже й не могли розлучитись.
Залишив Ромуальд на батьківщині і замки свої, і наречену-білявку, поселився в селищі. Побудував палац, одружився з Чорнавою. Розумний юнак сподобався селянам, корились вони його мудрим порадам.
І коли запропонував назвати село іменем його дружини — Чорнавою, погодились з радістю.
Але пройшли роки, століття. Слово Чорнава переносили і загубився склад «ва». До нас дійшла назва Чорна.