Українські народні казки

Про татаро-монгольське нашестя

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Після взяття Родня татари підступили до Канева. Загартоване у численних боях із Степом, місто хоробро билось, захищаючи рідну землю і вщент розбило військо Батия. Батий змушений був відкликати частину свого війська назад і знову обложив Канів. Ось що про ці події каже легенда: „Застогнала земля від тьми коней татарських, заскиглила немазаними гарбами, пилюгою встала до неба. І той страшний стовп поволі посувався до фортеці-міста. Притихли гори Грецька та Дніпрова, і тільки кузні гриміли, перегукувались через Дунаєць. Першими на приступ Канівського замку пішли спішені воїни. Лізли та залягали, хапалися за тугі луки, вправними руками із сагайдаків витягували довгі стріли... А за ними котилася друга хвиля, яка піднімалася ще вище і знову залягала...

Раптом дикий лемент і крики смерті зчинилися серед напасників. Згори набираючи швидкість, летіли страшні важкі дубові колоди. Це смерть летіла широкою смугою, розбиваючи ворожі голови, трощачи їх кістки... А до південних, напільних воріт міста мчала татарська кіннота. Кам’яним дощем зустріла фортеця прибульців. Клекотіло полум’я на підстінках біля Грецької та Дніпрової гір, стугін і крики стояли навколо, чувся дзвін мечів та іржання коней, передсмертні крики людей. До неба простягли свої руки страшні чорні дими пожеж. Усе навколо гуло, билось, іржало, кричало... Одинадцятого дня запалало місто. Ще понад три дні за Дунайцем триматимуться вперті войовничі русичі, але сили їх танули. В останній день, коли сили захисників були вичерпані, старійшини й воєводи приймуть рішення: замаскованими підземними ходами, печерами та катакомбами вночі зійти вниз для останнього бою, у самий центр поснулого ворожого війська, що стояв табором на болотах попід горою. І почалась мовчазна січ. Не одну сотню голів зітнули русичі чужинцям, аж поки короткий дикий рев пронісся над татарським станом. То заволав один із поранених. Гамір зчинився довкола. Бій у ворожому таборі тривав, важкий, нерівний, смертельний. У злій січі був порубаний увесь загін сміливців.

Хан, якому негайно доповіли про вилазку сміливців, знав, що тут загинули останні захисники фортеці. Знав, що основні сили можуть йти далі. Він тричі вигукнув гортанне — “Кан”, що означало по татарському — «кров», і наказав своїм охоронцям знімати шатра і сідлати коней. А на ранок знову посунула хмарою на гору татарська сила.

Фортеця мовчала. Орда впиваючись перемогою вже святкувала перемогу, коли з вузьких вікон-бійниць засвистіли стріли. То місцеві жителі взялися до зброї. Підземними ходами вони зібралися у церкві і зайняли оборону. Тоді до собору підтягли татари кілька стінобитних таранів. Та встояла церква, зроблена із твердої як криця плінфи. І наказав їх воєвода зібрати звідусіль хмиз та повалені дерева й обложили вони церкву до самої гори ним та запалили.

Довго палало те страшне багаття. Загинули, але не здалися ті, хто тут переховувався: жінки, діти, старики, залишки руського війська. Не витримавши страшного випробування впала донизу покрівля собору. І здригнулись зайди, діставши таку відсіч, побачивши таку любов до рідної землі...

Декілька тижнів боронились канівці, і коли не стало сил, залишки війська і мирні жителі зачинились у георгіївській церкві. Її не взяли ні тарани, ні обстріли. Тоді татари обложили церкву великими колодами, хмизом та соломою і підпалили її, кидаючи у вікна головешки. Так загинули всі захисники міста, але не здались ворогові”.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

19. Про татаро-монгольське нашестя. Записано в Ліплявому Канівського району від Невмерхицької Галини Іванівни (1956) 2008 року.