Прохорів
Легенда Чернігівщини

В які це часи було, невідомо, але зрозуміло, що дуже-дуже давно. Мабуть, тоді, коли ще чумаки їздили в далекий Крим по сіль, а може ще й за часів князів київських. Та й правда то була чи вигадка, цього теж ніхто не відає. Повернувся з далеких країв на рідну землю хлопець бравий, Прохором його звали. Мандрував він білим світом, з людом різним спілкувався та й зустрів свою долю, дівчину гарної вроди. Довге волосся, очі, ніби смарагди, та й на зріст вийшла. А що вже йде, так ніби лебідка по воді пливе, а як за роботу береться, то все до діла.

Отож привів Прохор цю дівчину за дружину до рідної домівки та й стали вони жити — господарювати. І все в них добре було, все ніби ладилось, було що їсти й пити і в що зодягатися. Та, як кажуть в народі : ”Гарна звістка далеко чутно, а погана — ще далі”. По селу поповзли злі плітки, ніби змії. Ніяк не вгамуються сусіди. Всяке диво бачили, а таке, щоб жінка люльку курила, вперше. Турчанкою дружина Прохора була. От і мала вона таку звичку, бо в них це було зазвичай. Недовго молоде подружжя змогло прожити серед односельців, увірвався їм терпець. Від докучливих сусідів спасіння не було. То через тин заглядають, то пальцем вказують.

Зібрав Прохор дружину, нажите багатство та й оселився поодаль від села, за рівчаком. Місця кращого не знайдеш. Дніпро своїми водами хлюпочеться, луки із запашними травами і хвойний лісок недалеко. Звів молодий господар хатину, худобиною розжився, все як у людей.

А через якийсь час і сім’я поповнилася, синочок народився, а там і донечка. Скільки діточок у Прохора з дружиною було, ніхто не знає, а тільки те відомо, що з тих пір утворилося ціле поселення — Прохорів хутір. Звісно, існує хутір і по цей день. Називається він від імені свого засновника Прохора.