Рожі-обереги
Легенда Полтавщини

Давно те діялося, Навколо нашого села чимало хуторів було. По дорозі до Самари жив з одного боку у балці Малаш, з іншого — Кочубей. Далі, до ставка, був Михайлів хутір, а туди, до Баранівки, — Бабичі, Жили, дід Тарас із дружиною, Королі. Землі родючі, люди працьовиті. Багато ворогів зазіхало на наш багатий край.

Ще бабуся моя розповідала, що татари аж сюди сягали, нападали на села й хутори. Люди боронилися, чим могли. Сотник Грицько Бабич шаблею захищав свою сім’ю, та сили були не рівні. Тільки красуня донька врятувалася. П’ять корів обіцяли тому, хто видасть її.

Якось в осінню негоду прийшла обігрітися в село, та запроданець вистежив красуню, Порубали дівчину на шматки й розкидали на всі боки. І розрослося оте чудове зілля, заквітувало. Стебла високі, гінкі, з яскравими рожевими, пурпуровими, білими квітами прикрашають мало не кожну садибу.

Кажуть, що садять їх під хатою, щоб уночі у себе місячне сяйво збирали, бо місяць — це не завжди добрий чоловік і сіє бурю. Високі квіти, немов сторожа, хапають зло і відкидають геть. У нас їх рожами називають, а ще —ружами, мальвами.