Українські народні казки

Річка Красна
Легенда Полтавщини

Є на Полтавщині красиве і мальовниче село Шкурпели. Лежить воно у вибалку, по якому то тут, то там розкидані білесенькі хатинки. А найбільшою окрасою цього давнього і маленького нині села є невеличка річечка. Колись несла свої древні води вона аж у Грунь. Тече собі, виблискуючи між оксамитовими берегами, така якась вся умиротворена, тиха, спокійна, лагідна. Влітку тепла й голосиста, восени сумна, заколисана холодними туманами, одинока. Лиш старі верби плачуть тоді в її холодну воду та чекають зимового забуття. А взимку вона спить...Спить і чекає весни. Тоді лиш вона згадає свою молодість, свою забуту славу: розхвилюється, розвередується, вийде зі своїх берегів і починає забавлятися, схопить легенький місточок чи кладочку, поламає, потрощить та й кине на берег, мовляв, не забувайте про мене.

Колись давно-давно ця річечка називалась Красною, бо вона й справді була, тоді справжньою красунею: повновода, широка, з чистою прозорою водою, а глибока яка. Найперші сміливці не могли дістатися її дна, а широка вона була така, що лише на човні можна було перебратися на інший берег. Але, як і кожна красуня, була вона примхлива та норовиста. Було розіллється так, що затопить всі луки; і сердяться на неї люди, бо ніде ж і сіна вкосити, а інколи й благенькі хатини підмиє.

Отак і жили люди в постійній суперечці з річкою: то сердились на неї, то вибачали їй оті витівки. Одного разу проходив тим селом якийсь мандрівний філософ. Може, й Григорій Сковорода мандрував тоді курними шляхами полтавськими, ніхто достеменно цього вже не знає, бо давно те було. Поскаржились йому люди на свою красуню. Він і порадив селянам знайти підземні джерела й забити їх овечою вовною. Відтоді, як переказують старі люди, річка засумувала, затихла й почала міліти.

Колись проживав в тому селі козак Іван Шкурпела, дотепний, веселий, сміливий та такий мисливець вправний, що й рівних йому і в навколишніх селах не було. Якось зібрався він на світанку до річки, щоб вполювати качок. Довго чекав тих клятих качок, незчувся як і заснув. А прокинувся — побачив неподалік дівчину вроди небаченої, нелюдської. Волосся дивного зеленкуватого кольору, огортаючи тонкий стан красуні, спадало аж до п’ят, а очі були зелені — зелені (таких потім ніколи не бачив той козак) і сповнені такого жалю та смутку. Дівчина плакала, обіймаючи тоненьку вербу, і сльози її теж були дивними. Цілими ручаями вони стікали по обличчю, по тій вербі і текли в річку. Не міг поворухнутись козак, ніби сила десь його поділась, не міг відірвати очей від того дива... Вже й сам не пам’ятає, як добіг додому. А вранці в одному кінці села говорили:

— А чи чули ви, що Іван Шкурпела зустрів мавку на нашій Красній?

А в іншому чулося:

— Іван Шкурпела бачив відьму.

Лиш старенька бабуся Домаха з сумом хитала головою:

— Повернулась душа річки нашої, оплакує свою славу і вроду давнішню, горює, сердешна.

Відтоді, говорять, і мстить річка-красуня своїм землякам. Зникає село, як зникла Красна. Роз’їжджаються добрі, славні люди з берегів річки тієї по всьому світу, шукаючи свою долю. А які ж щирі, роботящі, красиві, талановиті люди виростали на її берегах. Ще й досі стоїть похилена хатина, де зростав письменник Іван Гребенюк. Це він увіковічив у своїх творах і ту незбагненну красуню Красну, і славних земляків своїх.

З кожним роком міліє річка. Лиш назви Човнова, Човно-Федорівка ще нагадують про її минулу велич і славу.

Походження та примітки

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
19. Річка Красна. Записано в Шкурпуліївці Решетилівського району від Шкурпели Якова Марковича (1930 року народження) 2008 року.
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.