Українські народні казки

Річка Либідь

Легенда Поділля

Річка Либідь пішла від сліз дівчини Либідь, дочки Київського князя. Вона була чудова, як майське сонце. З усіх країв світу з’їхалися молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля.

— Не піду та й годі, — казала вона всім.

Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю і не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не допомогло. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз’їхалися.

Пусто і сумно зробилося в княжому палаці, не стало ні хоробрих рицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в квітці, сиділа в своєму опустілому теремі. Може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.

Пройшло кілька літ. Помер князь, княжна мусила вибиратися із палацу. Вона побудувала собі хату за Києвом й жила в ній одна-одненька. Дні й ночі плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либідь. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

11. Річка Либідь. Записано у с. Стадниця Вінницького району від Андрусишиної Марії Іванівни (1939) 2009 року.