Українські народні казки

Святоіванівська легенда

Легенда Поділля

Недавно, після довгих мандрів, вернувся на батьківщину дід Сидорко. Кращі роки свого життя провів він на війні. Бився з турком та одержав медаль за геройство від самого цісаря. П’ять літ блукав по світу. Повернувся додому, оженився, завів господарство. Здавалося, ніщо його не вирве з-під рідного даху. Та де там! Знову потягнуло Сидорка в далекі краї. Спочатку ходив з чумаками степами Таврії, потім шукав щастя на золотих уральських копальнях.

Тепер уже він жінку не застав. Зустріли Сидорка син з невісткою та двоє внучат — Дмитрик і Ганна. Діти полюбили старого за чудові казки.

Одного разу увечері, а було це в ніч на Івана Купала, дід сидів з дітьми на призьбі. Раптом Дмитрик злякано крикнув:

— Дідусю, що це?

Перед ними мерехтіли маленькі світлячки. Вони то підносились вгору, то опускалися долі.

— Не бійся, синку, це святоіванівські мушки, — сказав дідусь.

— А чому вони так світяться?— запитала Ганка.

— Це божі іскорки.

— Чому ж вони по землі розметались?

Дід Сидорко на мить задумався, а потім сказав:

— Ось що, діти, розповім я вам, звідкіля ці божі іскорки на землі з’явилися.

Було це давно, дуже давно, понад шістсот літ тому, коли рідну землю заполонило монгольське плем’я — татари. Страшною хмарою йшла татарська орда. Нищила все, що траплялось їй на шляху. Вирізали цілі поселення. Хто міг врятуватися, ховалися в лісі. Страшний був час.

Недалеко в лісі стояла бідна хата. Там жила вдова з двома дітьми: хлопчиком і дівчинкою. Вони жили, ні з ким не спілкуючись. І не знали, що діється в світі. Коли тривожні вісті досягли їхньої хати, вдова, недовго думаючи, залишила дітей, а сама пішла в найближче село, щоб довідатись про дещо від людей. Та не в добрий час залишила мати дітей. Вона вже більше не повернулась до них.

В селі не було жодної живої душі. Всі повтікали, заховалися в лісі. Вдова хотіла повернутися, але тут її схопили татари. А що далі з нею сталось — тільки один Бог відає.

Діти довго чекали матері. Вже сонце зайшло, а її все не було. Обнявшись, вони стояли коло вікна, сподіваючись побачити матір. А тим часом вони побачили червоний вогненний місяць на небі. Хоча й маленькі були, а здогадались це татари підпалили село. Вони вже тут, близько.

Спочатку діти гірко заплакали. Що сталося з їхньою матір’ю? Хто їм в біді допоможе? Але потім нагадали, що неподалік від їхньої хати висить на дереві Христове розп’яття. До нього, бувало, водила їх мати, і вони молились за покійного батька. Говорила матінка, що Христос кожну молитву їхню вислуховував, називала його чудотворним.

І вирішили діти сховати Христове розп’яття у себе.

— Якщо ми його врятуємо, то й він нас порятує.

Взявшись за руки, пішли вони в ліс. А було це на свято Івана Купала. Діти розшукали розп’яття, припали до нього тремтячими устами і промовили:

— Христосе! Ми прийшли врятувати тебе від лютого ворога. Не хочемо залишати тебе на глум злому татарину. Молимо тебе, врятуй і ти нас і нашу матінку. А якщо не гідні ми твоєї милості, то хоча б визволи нашу землю від страшної напасті.

Ще раз обняли Христа й поцілували його скривавлені ноги. Потім зняли його з хреста і понесли додому. А вогненний місяць став ще яскравішим. Звідусіль було чути дикі викрики татар. Вони були вже зовсім близько. Діти заховалися в погребі і, в чеканні смерті, міцно обняли Христа.

Раптом вони почули над собою, як тріщать колодки, що горять. Це татари, побачивши порожню хату, запалили її за своїм звичаєм, а самі вернулися до лісу, де розташувалися табором і швидко поснули.

Хата вдови горіла довго. А коли полум’я піднялося вгору, сильний вітер розметав іскри по всьому лісі. Сухі дерева загорілися швидко. Почалася страшенна пожежа. Татари всі загинули.

Три дні горів ліс. Три дні гуляв вітер і метав вогнем. Іскри високо літали над верхів’ями дерев. Потім сталося щось дивне. Іскри покрутилися над попелищем і звернулися до нього з жалобою на лютих татар. Діти з розп’яттям врятувалися, тільки втратили матінку.

Бог вдихнув душу в іскорки і розсіяв їх мушками-світлячками по всій землі.

А оскільки події відбувалися в ніч на Івана Купайла, — завершив свою оповідь дід Сидорко, — народ називає їх святоіванівськими мушками.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

83. Святоіванівська легенда. Записано в Красносілці Старокостянтинівського району від Вербич Ніни Тимофіївни (1929) 2008 року.