Село Боровики
Легенда Чернігівщини

Кажуть, колись дуже давно, ще до Потопу, на цьому місці, де зараз знаходиться наше село, був великий сосновий ліс. У ньому росло багато білих грибів і почали тут люди селиться, хати будувати, хазяйство заводити. Так село назвали Боровиками. А те місце, де самі дуби росли, так і тепер Дубровою зветься.

Неподалік від центру села був великий глибокий круг (ставок). Посеред круга багато плаву (багно, болотянка). Не можна було ногою ступити. Тільки качки й гуси туди ховалися, виводили пуленят (пташенят). У тому крузі й люди тонули. А через те, що він був такий широкий і круглий, стали називати його Майданом, урочище за Боровиками, де ми влітку корів поїмо, зветься Пустовите. Раніше там були ковпитські землі. У хазяїна, який там пахав землю, була прізвище Пустовойт. 3 тих пір так і зветься те місце — Пустовитим.

За селом стояв великий вітряний млин. А поле за Боровиками, де ми сіно косимо на зиму, називають Аеродромом. Там у війну по лісу були порубані смуги, де сідали самольоти. То був військовий аеродром. Льотчики жили в селі, а самольоти в ліс заганяли. Недалеко од села згоріли два наших само льоти, бо були збиті німцями.

Люди розказують, що там ще у давнину було якесь прокляте місце, відьомське. Йдеш, бувало, увечері, то й побачиш коло греблі, що або якесь колесо поперед тебе котиться, або кіт якийсь качається. А тоді по ній ногами пробіжить, або бик якийсь дорогою пройде. Тільки перейдеш ту греблю і всі ці видіння щезають. Кажуть, ще й тепер увечері там можна привидів побачити.

А на полі за Боровиками колись давно був сад, там росли високі груші. В селі водилися відьми. Вони різні лиха, людям робили: корів по хлівах доїли, порчу насилали. То вони зліталися на найвищу грушу у тому саду, раду радили. Одна відьма виїхала десь аж у Київ. А тоді через кілька років зустріла людину із нашого села та все перепитувала:

— Чи росте ще та стара груша, на яку ми зліталися, коли відьмами були?