Українські народні казки

Соняшник

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Це була чарівна і гірка історія.

Як на світі нас ще не було, то сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли спочивати на небо.

Одного дня веселилися вони в гаю, як стало сонце сідати, почали вони збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок і вернулася назад.

Але там його вже не було. Побачила вона недалеко під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обняв дочку сонця і забалакав до неї дуже чарівними словами. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще ніж у батька сонця.

Юна дівчина погодилася жити на землі, де співає соловейко, цвіте черемуха, існує любов. Сонце кликало дочку додому, сердилося, говорило, що на землі їй буде дуже важко жити. Але дівчина зосталась з коханим.

Ну от почалося для неї звичайне земне буденне життя. Чоловік більше робив, ніж говорив своїй гарній дружині ніжні слова, а бувало що зовсім забував про неї. Вона говорила йому, що вона мало бачить його, сумує за ним. Говорила, що він, мабуть, розлюбив її. А він відповідав, що земні люди люблять інакше, бо бачать щастя в любові, що єднається з радістю у праці.

Тоді дівчина попросила, щоб він навчив її працювати, щоб стати земною. А він все мовчав. Потім красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестричками. Забула про свою гордість і закралася непомітно до батьківського царства. Але сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно тільки скропило її своїми слізьми.

І тоді дівчина-красуня стала квіткою, що тужила весь час за батьківщиною, завжди повертаючи голівку до сонця. Назвали її соняшником.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

20. Соняшник. Записано в Новому Місті Монастирищенського району від Лісяної Катерини Іванівни (1928) 2008 року.

Соняшник

Легенда Полтавщини

Колись давно, як нас ще не було, на землю щоранку сходили діти Сонця. Одного дня веселилися вони в лісочку, а як почало сонце сідати, стали збиратись додому.

Коли доньки були вже далеко від гаю, найменша згадала, що забула свій вінок, і повернулася назад. Але він зник. Побачила дівчина гарного парубка з її прикрасою в руках і погодилася вийти за хлопця заміж.

Даремно Сонце кликало дочку додому, сердилося, попереджало. Дівчина залишилася з коханим. Почалося для неї звичайне буденне життя з нудною роботою, одноманітними клопотами. Юнак більше працював, ніж говорив своїй жінці ніжні, лагідні слова, а іноді й зовсім про неї забував. А жінка все більше сумувала за рідними. Забула вона про гордовитість і непомітно завітала до батькового царства.

Але Сонце не могло забрати до себе дочку, яка вирішила жити із звичайними людьми. Воно лише скропило її своїми слізьми. Красуня стала квіткою, що в тузі за батьківщиною завжди повертає голівку до небесного світила. Відтоді на землі з’явився соняшник.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

48. Соняшник. Записано в Березоточі Лубенського району від Мельник Надії Адамівни (1939) 2008 року.