Українські народні казки

Тополя

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись була тополя дівчиною.

Налетіли на село турки, старих порубали, молодих у полон забрали. Іде в невільничому гурті дівчина і кожен крок її все важче дається, бо веде він далі від рідного дому. Вночі стомлені бранці поснули, заснула і варта. Тільки дівчина не спала, тихо звільнившись од пут, втекла. А на світанку, коли зовсім мало залишилося до села, де могла сховатися од ворога, побачила за собою кінну погоню.

— Батьку степ, поля рідні, порятуйте мене!

Біжить і благає. Ще трохи і вхопить її за коси вершник. Ось вже вхопив, та рука сковзнула з гілки, бо за мить одну обернулася дівчина тополею.

Так і стоїть тепер край села.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

18. Тополя. Записано в Новому Місті Монастирищенського району від Синиці Надії Михайлівни (1923 року народження) 2008 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Тополя

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Край села Литвинець, що під Каневом, стоїть струнка тополя. Звідки вона? Чому опинилася край урвища? Здається, не тополя — дівчинка-юнка.

— Ти скажеш,- гундосить чорна постать,- де партизанський загін?

Мовчить. Як німа.

— Як звати тебе?

— Катерина,- шепочуть скривавлені вуста.

— Прізвище?

— Шевченко.

— Де партизани?

Мовчить.

— Я примушу тебе говорити. Ти помреш, і ніхто не дізнається... А життя? Чуєш — співають солов’ї. І вітер пнеться у вікно. Говори. Де загін?

— У лісі.

— В якому? Поведеш...

— Ні.

Звіром заревіла чорна туша. Брязкає щипцями кривавими.

— Ти у мене заговориш...

Мордували день, другий. Але дівчина мовчала.

Ген сходяться шляхи і зникають там.

Онде її хата. Мати, напевно, встала. Задимівся димар.

І не знає. Що доньку її цієї хвилини…

Ще крок, ще. Ось тополя, яку вона садила, коли в перший клас пішла. Прошепотіла:

— Рости, рости, тополенько. Все вгору та вгору...

— Скажеш, де загін?

Мовчить.

— Айн. Цвай...

— Рости, рости, тополенько...

Злетіли увись злякані залпом птиці.

— Все вгору та вгору...

Сонце зійшло... І перелякані фашисти заніміли…

Чорні коси дівочі із землею злилися, корінням вросли, а стан дівочий у

тополю струнку перетворився.

— Рости, рости, тополенько...

Стоїть край дороги тополя. Шепоче з вітрами. Тягнеться до сонця. Надвечір

хилиться до села. То вона заглядає, вдивляється, що робить матуся.

А матуся дочку виглядає рік, два. Десятиліття.

Край села стоїть тополя, і дивуються люди, звідки вона взялася така струнка, мов дівчина закохана.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

111. Тополя. Записано в Литвинці Жашківського району від Глушко Ганни Іванівни (1925 року народження) 2008 року Шульгою В. 2008 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.