Українські народні казки

Тополя

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись була тополя дівчиною.

Налетіли на село турки, старих порубали, молодих у полон забрали. Іде в невільничому гурті дівчина і кожен крок її все важче дається, бо веде він далі від рідного дому. Вночі стомлені бранці поснули, заснула і варта. Тільки дівчина не спала, тихо звільнившись од пут, втекла. А на світанку, коли зовсім мало залишилося до села, де могла сховатися од ворога, побачила за собою кінну погоню.

— Батьку степ, поля рідні, порятуйте мене!

Біжить і благає. Ще трохи і вхопить її за коси вершник. Ось вже вхопив, та рука сковзнула з гілки, бо за мить одну обернулася дівчина тополею.

Так і стоїть тепер край села.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

18. Тополя. Записано в Новому Місті Монастирищенського району від Синиці Надії Михайлівни (1923) 2008 року.

Тополя

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Край села Литвинець, що під Каневом, стоїть струнка тополя. Звідки вона? Чому опинилася край урвища? Здається, не тополя — дівчинка-юнка.

— Ти скажеш,- гундосить чорна постать,- де партизанський загін?

Мовчить. Як німа.

— Як звати тебе?

— Катерина,- шепочуть скривавлені вуста.

— Прізвище?

— Шевченко.

— Де партизани?

Мовчить.

— Я примушу тебе говорити. Ти помреш, і ніхто не дізнається... А життя? Чуєш — співають солов’ї. І вітер пнеться у вікно. Говори. Де загін?

— У лісі.

— В якому? Поведеш...

— Ні.

Звіром заревіла чорна туша. Брязкає щипцями кривавими.

— Ти у мене заговориш...

Мордували день, другий. Але дівчина мовчала.

Ген сходяться шляхи і зникають там.

Онде її хата. Мати, напевно, встала. Задимівся димар.

І не знає. Що доньку її цієї хвилини…

Ще крок, ще. Ось тополя, яку вона садила, коли в перший клас пішла. Прошепотіла:

— Рости, рости, тополенько. Все вгору та вгору...

— Скажеш, де загін?

Мовчить.

— Айн. Цвай...

— Рости, рости, тополенько...

Злетіли увись злякані залпом птиці.

— Все вгору та вгору...

Сонце зійшло... І перелякані фашисти заніміли…

Чорні коси дівочі із землею злилися, корінням вросли, а стан дівочий у

тополю струнку перетворився.

— Рости, рости, тополенько...

Стоїть край дороги тополя. Шепоче з вітрами. Тягнеться до сонця. Надвечір

хилиться до села. То вона заглядає, вдивляється, що робить матуся.

А матуся дочку виглядає рік, два. Десятиліття.

Край села стоїть тополя, і дивуються люди, звідки вона взялася така струнка, мов дівчина закохана.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

111. Тополя. Записано в Литвинці Жашківського району від Глушко Ганни Іванівни (1925) 2008 року Шульгою В. 2008 року.