Українські народні казки

У сиву давнину

Українська легенда

У сиву давнину на Карпатах правив багатий король. Високо в горах стояли його скляні палати, кругом них простяглися високі скелі і дрімучі ліси, розкішні полонини.

Король той був твердий і невблаганний, а в гніві нестримний. Була в нього дочка гарна, як зірниця, і славилася не лише красою, а й розумом, добротою своєю. До неї сватались королі різні і лицарі. Ходили, приносили їй дарунки, похвалялись перед нею своєю славою. А найбільше королевич-красень, пан широких степів, бажав одружитися з королівною. Злий король карпатський теж хотів того шлюбу, щоб поширити свої володіння.

Не так думала прекрасна королівна. Вона кохала вівчаря. Той вівчар пас овець на полонинах біля палацу і грав на трембіті сумні пісні.

Щовечора королівна потайки бігла до вівчаря і проводила з ним години кохання. А на світанку вівчар ніс королівну до палацу. Врешті вона призналася батькові, що любить вівчаря і ні за кого більше не піде заміж. Як почув це король — страшенно розгнівався.

В злу годину він сказав, щоб їх палац навіки став горою. Тільки він це промовив, так і потемніли скляні палаци і перетворились на гору. Вона замурувала навіки і короля, й королівну, і всіх, хто там був.

Хто тільки приблудиться до тієї гори, то почує стогін. А вівчар у відчаї ходить з трембітою по горах і шукає свою милу. І вдень, і вночі він грає свої тужні пісні. Хто раз почує ту гру, ніколи не забуде

Один раз у сто років, коли цвіте папороть, все знов оживає, прокидаються скляні палати. Королівна, зачувши трембіту, простягає руки до вівчаря, а король знову спалахує гнівом, і від того гніву все знов кам’яніє на сто років.