Українські народні казки

Циганська долина

Легенда Поділля

Шмат землі на березі річки Случ, захищений висипом і людськими городами з трьох сторін. І є там криниця із джерельною водою, смачнішої за яку немає у цілому світі. Звичайно, цей чарівний куточок землі був пристанищем для циганського табору з давніх-давен. Кращого місця і не знайти. Щоліта долина заповнювалася циганськими кибитками, кіньми, обдертими босоногими дітлахами і, звичайно, музикою гітари, нічними вогнищами, веселим співом і запальними танцями.

В життя Волиці це вносило і радість і тривогу. Після тружденного дня сільська молодь йшла за городи до річки дивитись на циганські веселощі, часом і сама приймала в них участь. Зате господарі з острахом ввечері закривали свої хліви, комори, кошари, а молодиці втихомирювали своїх малят, коли вкладали спати, лякаючи, що їх вкрадуть цигани. Отже, приїзд циганського табору одні чекали з острахом, другі — з радістю.

Красуня Настя чекала цього дня найбільше. Вона була, ніби ясна зірка серед похмурого неба, її сині глибокі очі здавались повноводними озерцями, оточеними віночками вигнутих довгих вій. Тонкі рівні брови виразно виділялись на ніжно-білому обличчі і чудово виглядали разом з червоними губами і рум’яним лицем. її краса, роботящі руки і незалежний характер приваблювали всю чоловічу половину і були таємничою мрією не одного парубка села. Деякі навіть пробували втілити цю мрію у життя.

Але Настя на простакувате залицяння не звертала уваги, а то й відверто висміювала залицяльників. Приїзду табору цього літа вона чекала з особливим тремтінням. Її приваблював молодий циган — коваль Міхай. Спершу заворожили дівчину його руки, коли вона з батьком прийшла в циганську кузню підкувати коня. Настя дивилась на роботу коваля і була зачарована. Рухи плавні і швидкі, впевнені і точні, підкова ніби виліплювалася із м’якої глини, а не з металу. А коли зустрілися поглядом, то і дихати не сміла. Великі, чорні, як терен очі, пронизали її серце і заглянули у саму душу. Це був погляд вільної, впевненої людини з почуттям великої гідності. Так на неї ніжно ще ніхто не дивився. Погляд доповнювала ледь помітна посмішка.

В душі у Насті відбулося якесь незвідане сум’яття, було дуже лячно і разом з тим щемко-приємно.

Рік пройшов, а Настя до цих пір не може забути той погляд, та й, напевно, забути не хоче. Дівчина бажає лише, щоб приїхав табір. Ввечері, повертаючись з поля, вона почула гавкіт собак у селі і побачила, іще здалеку, як циганки ширяли від хати до хати, замітаючи порох по вулиці своїми квітчастими довгими спідницями. На душі стало радісно, наче виросли крила, і дарма, що жила на кінці села. Настя і не стямилась, як опинилася у повітці, де порався батько, і весело повідомила, що приїхали цигани і, напевно, з ними є коваль. На батькове запитання: «Навіщо тобі, доню, коваль?» спершу не змогла відповісти, на хвильку задумалася і з радістю знайшлася:

— У мами зламалася кочерга, потрібно замовити нову.

Батьки з вдячністю подивилися на дочку:

— Яка хазяйновита у нас Настуся, спокійна наша старість.

А Настя так швидко переробила домашню роботу, так вправно, як човник у верстаті тітки Теклі. Бігала від стодоли до хліва, від хліва до комори. Так, що мати ще вечеряти не зварила, а Настя все поробила, перевдяглася, заклала у косу нову стрічку і прохала батька хутчій йти у табір до коваля за новою кочергою. Село поволі затихало, а в таборі стояла гамірлива метушня. Старі циганки варили їжу на вогні, діти галасливо бігали, чекаючи на вечерю, чоловіки напували коней біля річки, а молодь починала веселитися. Зазвучали мелодійні, романтичні циганські пісні.

Коваля вони зустріли несподівано, він ішов прямо на них, ведучи коня за вуздечку. Ті самі очі, той погляд, але хода, хода мужнього чоловіка, що знає ціну своєї справи, хода справжнього цигана. Насті здалося, що зірки на небі не мерехтять, а засяяли сріблястим світлом і вода в річці стала також сріблястою. Вона вже не чула розмови тата з ковалем, не могла відвести погляду від його статури.

І тільки поклик подруги Палажки повернув її у дійсність. Палажка щебетала, переказуючи побачене і почуте за день, і вела її за руку на вигін, де зібралася сільська молодь. Це літо, просто літо, як завжди. Але Настя була переконана, що це літо прийшло в село, бо приїхав із табором Міхай. Його розповіді про незнані світи, про невідані краї і безкінечні шляхи і дороги вона слухала майже щовечора, її щастя із маленького лякливого горобчика виросло у великого і прекрасного птаха, який щоденно все більше розправляв крила. Світ такий безмежний і чарівний, а вони удвох у цьому світі можуть геть усе.

По селі пішли чутки одна страшніша іншої. Жінки шепталися, що цигани на Настю туману напускають, що циган її причарував. Останніми дізналися батьки. Де це видано, щоб дочка першого господаря на селі водилася з циганом, чи ще, не доведи Господи, одружитися з ним?! Такому не бути ніколи!

В суботу Настя чіпляла рушники Левкові Юхимовичу, якого дуже поважав батько, як справжнього господаря.

Зійшов вже місяць не в ту пору,

І знов за хмари заховавсь,

Він освітив усю долину,

І знов за хмари заховавсь.

А в тій долині стоїть хата,

В тій хаті там вогонь горить,

Там мати дочку научає,

Дочка заплакана сидить.

Не плач, ти доню, не журися,

Ти в мене донечка одна,

Не жди , не жди кого кохала,

Він зовсім пара не твоя.

Не стало донечці розмови,

Не стало матері дочки.

На другий вечір за старого,

Чіпляла Настя рушники.

Вирувало весілля Насті і Левка. Вигравали троїсті музики, виспівувала скрипка, гуляли гості, тільки ось молодої на цьому весіллі не було. Не мала кому стара Левкова мати пов’язати хустку. Молода про-па-ла!!! Кажуть, що у вербах біля Котла бачили буланого циганського коня.

Пропала Настя, а старий Микола і Лікера доживали віка самотніми і все сподівалися, що ось-ось залунає на їхньому подвір’ї дзвінкий голос донечки, їхньої красуні Насті. І все чекали...

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

49. Циганська долина. Записано в селі Волиця-1 Теофіпольського району від Кичак Катерини Іванівни (1918) 2008 року.