Українські народні казки

Як дружко ворожбита випередив

Українська легенда

Давно це сталося. В одному із селищ, у якому жив ворожбит, якось зібрались гуляти весілля. Та до церкви треба було йти якраз повз ту хату, де жив ворожбит, бо іншої дороги не було. Селяни й стали казати дружку нареченого, що треба якось обійти цю хату.

А дружко і відмовляє: «То пусте, мені весілля треба вести селом, а не городами. Треба, щоб усі бачили наречених!».

Так ніби з гонору сказав. А не признався, що й він дещо знає. А люди стали бідкатися поміж собою: «Ой, щоб не наробив наш дружко лиха. Скільки весіль відбувалось, і всі, кому треба, ту хату минають і йдуть городами, і ніякого стида не мають. Пустить, клятий ворожбит, усіх вовками, то й буде по гонору».

А треба сказати, що дружко був з іншого села. І там усі добре знали, що кращого знахаря в окрузі немає. Та в цьому селі він був невідомим, так собі — чоловік та й годі. Та, незважаючи на це, молодь підтримала дружка, не виказала свого страху і вирішили не обминати хати ворожбита.

Ото вже як рушили, дружко й каже:

— Попередьте мене, як будемо підходити до хати ворожбита.

Люди й показали на кляте місце ще здалеку. Як тільки-но весілля дійшло туди, де дороги сходяться, і ще не всі люди встигли повернути на вулицю, на якій стояла хата, а ворожбит вже у вікно голову виставив. Тут усі й похолонули, а дружко як зиркнув на ворожбита, так у того роги й виросли.

Занепокоївся ворожбит, хотів було витягнути голову з вікна, та де там. Роги великі та ще й закруглені. Молотить він рогами по вікну, ніяк голову назад у хату забрати не може. А люди мимо проходять дивом дивуються, хто б про таке і подумав.

Так і простояв ворожбит, аж поки весілля назад не йшло. А дружко й каже:

— Стоїш, бісова скипа? — А той мовчить, тільки головою мотає. — Знатимеш, як другого разу голову виставляти.

Сказав і зробив так, що ті роги десь поділися. А якби дружко не випередив, то ворожбит міг би усіх вовками зробити.