Істина

Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Ще зовсім недавно здавалося, що в нашому житті є багато незаперечних істин. Саме так ми з дитинства сприймали і крилаті образи про те, що людина — господар своєї долі, коваль свого щастя.

Слухаючи розповідь Петра Венедиктовича Перегона ще раз пересвідчилась: таких істин не буває. Петро Венедиктович з тих людей, які люблять трудитися, він відрізнявся від інших вимогливістю до себе та дисциплінованістю. Самостійно успішно сконструював молотарку і нею допомагав усім своїм односельцям: молотив жито, пшеницю, яке стояло у стогах на подвір’ї кожного селянина-хлібороба.

В сім’ї у нього було три сини і три доньки, яких він теж привчав трудитися біля землі та поважати людей цієї благородної праці.

У 1928 році почалися усуспільнення одноосібних господарств, колективізація. Люди здавали в колгосп худобу: в кого конячина, корівка; здавали реманент: плуги, борони. Але оскільки біля знарядь праці треба було уміло обходитись та ремонтувати, то доручили йому бути головним механіком.

З дня на день в жнива молотаркою обмолочували пшеницю і всі зернові культури на колгоспному току.

Одного разу приїхала з району уповноважена особа, і заявила, що увесь хліб треба вивезти з села в засіки держави. Петро Венедиктович сказав, що потрібно і людям в селі залишити… Ніколи не був молодий чоловік серед тих, хто цікавиться політикою чи громадською роботою, не поділяв бравурно-оптимістичних настроїв одних, апатії, страху та тривожних сумнівів інших, жив роботою і сім’єю. Тому справжнім громом серед ясного наба став виклик до органів НКВС і арешт. Його звинувачували в контрреволюційній діяльності. Але, як зрозуміло було пізніше з його розповідей, він навіть гаразд не розумів, що ж означала ота конрреволюційна діяльність. Ніякої провини за собою не відчував, тож і не погоджувався із звинуваченнями, не підписував папери, хоч відразу зрозумів, що від нього нічого не залежить. А в слідчого були свої «аргументи»…

У серпні Петро Венедиктович був засуджений до 10 років таборів без права переписки. Вже у вересні його разом з іншими засудженими етапом відправили до Владивостока, звідти пароплавом доставили у Магадан…

Зовсім сивим і безсилим він повернувся в Україну із заслання. Але дружини і дітей живими не застав, вони померли від голоду в 1933 році…Діти вмирали на очах молодої матері. Вона до останніх сил боролася за їхнє життя: варила засушені картопляні лушпайки, і це була велика радість, якщо комусь із дітей попадала картопляна лушпайка у вареній воді. В основному харчувалися зеленим листям вишні та черешні, липи, лободи. Та це не допомагало, ноги опухали, наливалися водою, лопала шкіра — і наступала смерть…діти один по одному вмирали…шестеро діток померли за тиждень…Мати не могла провести їх в останню путь, померла біля дому на наступний день… Її вкинули в яму, де лежали діти, яку не закопували ще кілька днів, щоб наповнити померлими, бо щодня помирали люди.

Ось доля простого селянина, який дійсно власними руками й душею хотів збудувати щасливе життя, трудитись на благо держави, —зламана радянським сталінським режимом, вождя якого ми, бувши юними, оспівували в піснях, не відавши, кого славимо…

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

7. Істина. Записано в Журавці Городищенського району від Ковриги Марії Євтухівни (1922) 2008 року.