Українські народні казки

Їх було тільки семеро

Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Цю історію переповіла мені бабуся, коли я ще була зовсім маленькою. Та дитячі враження від почутого не залишають мене до цього часу. Адже в цій історії розповідається про героїчний подвиг звичайних солдатів. Які до останнього подиху захищали свій рідний край. Свою оповідь бабуся розпочинає тихо.

Їх було всього семеро. Інші загинули під час бомбардування. Та не від оточуючого їх жаху, як нова загроза чорною хмарою нависла над ними. Вони повинні відбити, витримати нову атаку фашистів. Вони не повинні пустити ворога на рідну землю. Мужньо тримаються солдати, кулемети на своїх місцях, набої поруч.

— Приймаємо атаку, — відгукнувся командир.

Солдати, погоджуючись кивнули головами. І ось семеро молодих, безвусих солдатів зайняли свої місця. Кожен із них на посту, на варті рідної землі. Руки кожного обпікає холодний, чорний метал кулеметів. Дрібні сніжинки пролітають і осідають на скам’янілих обличчях друзів.

Ось, як перші вісники того бою, просвистіли перші кулі. А за ними чорним гадюччям поповзли ворожі танки. Злякані зчиненим шумом, у небі закружляли галки, круки, ворони. Страшним передвісником лиха лунало їхнє чорне каркання. Міцно стискуючи кулемет, командир тихо, рівним і твердим голосом віддавав накази. Спалахнула вогняна стрічка, почулось приглушене і водночас надзвичайно голосне кахкання кулеметів. І ось перший танк виведений із дій. Пролетіла спрямована твердою рукою лимонка. Уже на місці великого грізного противника зметнувся стовп червоного, як кров, полум’я.

— Залишилось чотирнадцять, — промовив один із солдатів.

Але це невеличка, на перший погляд, перемога не залишилась безслідною й для самих кулеметників. Один з умілих снайперів-фашистів поцілив командира у плече. Та нічого, головне перемогти, не допустити ворогів на рідну землю.

І ось знову сунуть танки, гримлять кулемети, свистять кулі. Та не здаються сміливі снайпери. Падають один за одним фашисти, рідіють ворожі лави. Та й із семи солдатів залишився лише один.

З ворожого стану сунув останній танк. Командир, а це був саме він, взяв останню лимонку і з високо піднятим чолом, перемагаючи нестерпний біль кульових поранень, з усієї злості кинув лимонку під танк. Та ворожа куля поцілила в одну мить командира. Під тиху музику першого снігу та криваво-червоного вибуху, командир опустився на землю. В одну мить в голові промайнуло все життя: зелений ліс, весняне щебетання пташок, шум пшеничного колосся та гіркуватий присмак полину в степу. Таке знайоме й водночас далеке мамине обличчя. І враз подумалося: «О Боже! А як же жити хочеться! Ні, я не хочу вмирати! Я хочу жити, жити!» — дзвеніло у вухах. А перед очима стояло таке рідне, таке дороге обличчя кожної дівчини.

— Ні, я не хочу вмирати! Я хочу жити, жити! ─ все тихіше й тихіше шепотіли ледь бліді солдатові вуста. А перед очима розпливався синій клаптик неба. І звідкись все летіли і летіли білі мухи , що збільшуються, збільшуються… І раптом все поринуло у повну, темну, чорну безодню.

— Їх було тільки сім… — тихо говорить бабуся і по її зморшках скочується сльоза. Змахнувши непрохану гостю рукою, бабуся, лагідно посміхаючись, пригортає мене до себе.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

9. Їх було тільки семеро. Записано в селі Воронівка Городищенського району від Сотніченко Лілії Миколаївни (1935) 2008 року.