Українські народні казки

Бабанські криниці
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Вода в Бабанці глибоко, криницю не так просто викопати. Ці, що в нас на лінії, Вдовиченко Кифір копав. Жив на Херсонщині, а як там у двадцять другому році голод почався, то приїхав до Бабанки і тим заробляв, що криниці копав.

Уздовж нашої лінії кілька криниць було. Пам’ятаю, як мене, малу, в Дубову до лікарні возили, то батько спинявся коло них коні напувати. Це тепер, хто багатший, скважини поробили. А колись без криниці ніяк.

Та ще ж і не на всякому місці й викопаєш. Хіба раз було таке, що копав, копав, і на скалу наткнувся? То од того краю села, де тепер підстанція ходили по воду аж до річки, там криниця була. Хто мав корову, то відра на коромисло, корову на мотузок та й по воду. Корову напоїв, коромисло на плечі та й назад під гору.

На наші лінії добра вода тече в ті криниці, що коло глинища. Геть із Гумани, хто їде, тої води в бідони чи пляшки набирають. Бо хіба в них із крана вода? Хіба її можна пити?

Казали, як брали воду з чабанських криниць на аналіз, що найчистіша. Ну, та ще недовго людям її пити. Це ж нову дорогу роблять, щоб поза селом, то не було кращого місця, як через ту криницю її протягнути. Тепер засиплять, та й по всьому. А як буцімто поверх неї дорогу пустять, то хіба вона вже буде така чиста? Та! Хіба начальство наші клопоти обходять? Могли ж трасу туди далі, поза селом пустити і криниця б людям водичку давала, і не плакали, що вік у хаті прожив, а тепер шукай притулку на старість, собачу буду купляй. Бо скільки там тобі заплатять, їм якби свої кишені напхати. Бо якби по правді, то хати б лишилися. Або вже хоч людям гинчу криницю викопали б. Бо звідки мають тепер воду брати? А! Нікому ті люди не були потрібні ні колись, ні тепер, хай геть і виздихають.

Ну, а на тому полі, що від Оксанини, Гиржова криниця була. Ні, гиржа там ні при чому. Криниця недалеко від шляху. То всі, хто йшов чи їхав, коло неї спинялись. Раніше ж возами їздили. Коней, волів напували. Ну, воли

мовчать, а коні іржуть, їх далеко чути. Ото й називали криницю Гиржовою. Колись давно ходив по селах кобзар із поводирем. То й розказував, що як знов буде потоп, то все втопить аж по Гиржову криницю. Либонь, її вже нема, не знаю.

Знаю ще Мищинську криницю. Це в Мищинковому ліску, що до Вишнополя. Жив там колись пан Мищинський. Будинок мав, ну, і все, що треба. А тоді, як Ленін сказав панів виганяти, то і його вигнали. А людям там по клаптьові поля дали. То батько брав нас, малих, із собою там кавунці зносити чи що. Як ми ходили, то все там було поваляно, тільки цегла валялась. А криниця була, люди воду брали. Так і казали Мищинська кирниця.

А в другий бік, як до Сушківка, там є лісок, що на нього кажуть Чагарі. Коло нього колись мав поле дядько, Сторчак по-вуличному. То він на тому полі криничку викопав. Скільки повню, люди там воду брали. Так і казали: Сторчакова криниця. Вона і досі є. А в ліску там озерце. Славно.

Ну, ще під ліском у Райківці добра вода була. Не знаю, чого він Райківкою зветься. Може, весною жаби голосно райкали чи що. Коло того ліска є Вікнина. Яке ж там добряче джерело! А від того джерела та ніби озерце і там драговина. Про ту Вікнину розказують, що колись у спеку в ній дядько з парою волів утопився, така була глибина. Воли дуже схотіли пити, погнали до води, а дядько не міг вдержати їх. Правда чи ні, не знаю. Зараз там ні про яку глибину не чути.

Багатьох криниць тепер нема. Геть місця від них занехаяні. Ото як пустили воду по трубах, так і занедбали їх. Ще тільки старі люди згадують, що була колись Гиржова криниця, чи Сторчакова, чи Мищенкова, чи Вікнина, і всіх подорожніх напували.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
20. Бабанські криниці. Записано в Бабанці Уманського району від Гринько Тетяни Сергіївни (1923 року народження) 2008 року.
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.