☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські оповідання

В таборах
Народне оповідання Покуття

У сорок шестому році прийшли до мене українські партизани, їх було штири: два хотимирських, оден з Гочарева, а оден наш. Він тут жив, Василь Євчук. І сказали вони мені: — Ми у вас бункер викопаємо. І я погодилася. І вони викопали бункер. Я цілу зиму викидала на то місце гній із стайні. А вони мали таку діру і туди заходили. А Василь Купчак помагав їм. То їм якусь вістку приносив, то харчів. Але він з ними не ходив, він дома був.

А той Василь парубочився, ходив до дівки. І до тих дівок ходив ще парубок з Бортник. Це було перед Колядою на Анни. І прийшов той парубок з Бортник, і Купчак прийшов. І цей сіпався до того парубка, казав, що він у него гроші вкрав. Таку зачіпку робив. Той відпирався: «Я ніяких грошей у тебе не брав, чо’ ти хочеш?» А потому той бортницький ішов додому, а Купчак засів на него в дубах, у лісі. Той бортницький був з братом, та й брат пішов додому, а він ще лишився з дівкою поговорити. Брат пішов, а потому вже він ішов, і Купчак по ногах його пострілив. Той упав і нічого не обзивався. А Купчак думав, що він убитий.

Брат пішов додому, а того нема й нема, і брат вертається за ним. Сей учув, що той іде, та й заговорив.

— Чо’ ти тут лежиш?

— Мене той пострілив.

Брат знов пішов до тої дівки, взяли верету, і брат разом з батьком тої дівки і її сестрами занесли його на вереті назад до тої дівки.

У хаті він знов сказав, хто його пострілив. Тоді пішли в Отинію на міліцію. Прийшла міліція і того Купчака забрала. І йому там сказали:

— Скажи, що ти знаєш про бандерівців, то ми тебе пустимо. І він все виказав.

Тоді приходять до мене облавою та й втворяють двері. А я мала конину. Ті партизани дали мені ту конину, а взяли бичка. Вони десь у Пужниках ту конину взяли, я потому це взнала. Облавники зайшли та й кажуть:

— Се ося кобила. Та й питають мене:

— Де бункер? А я кажу:

— Та в мене бункера нема. А вони кажуть:

— Ми всьо знаєм, нам Купчак всьо рассказал.

І не було куди відпиратися. Тих в бункеру вони не полапали. А мене десь через дві неділі, 22 лютого 1948 року, забрали. Забрали мене в Обертин в КПЗ, а потому в Станіслав у тюрму, а з Станіслава у Винницю. А далі в Київ на пересилку. А відти повезли мене в мордовські табори.

Спершу була я в таборі номер перший, потому перевели в чотирнадцятий, а потому знов на перший, і вже відти й додому пустили.

Там було вліті 40-42 градуси горячости, а взимі 40-42 градуси морозу. Але в бараках було тепло. Як ще Сталін жив, то страшний був режим. На спинах були на одежі номери, і навіть на косинках були номери. І строєм водили нас в столову, із столової, і в цех туди й відти. А наші дівчата мали з собою вишивані сорочки, запаски, але в свята нам не позволили в то вбиратися. В карцер садили, як убиралися в свято. Я знаю, який то карцер. Я з одною рускою мала сидіти там до вечора, а привели одного інваліда і нас випустили, бо для того інваліда місце мало бути. І того інваліда вкинули в карцер, а вночі він там повісився. Порвав на собі майку і на ній повісився.

А робила я там на швейній, ми бушлати шили воєнні. Засудили мене на 25 років, а пробула я там, у тих таборах, п’ять років, а ще по тюрмах була. І як випускали мене, то три місяці не вистачало до семи років.

А того Купчака таки посадили на 25 років, і не помогло йому, що він видав своїх.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Олещин, Тлумацького району, Івано-Франківської області 16 липня 1992 року Від М. М. Гошовської (1918)