Українські народні казки

Вареник з діркою

Народне оповідання Полтавщини

В однієї вдови був син, звали його Микола. Бідно вони жили, хоч працювали, не покладаючи рук. Городу клаптик, три куриці і ті не несуться, бо нічим годувати. Інколи щось брат Петро перекине. Так і перебивалися з дня на день. Одного разу прийшов, під пахвою шматок сала приніс і сказав, щоб збирала Миколу їхати до млина в сусіднє село змолоти борошна Стеха відмовила:

— Немає в мене, Петре, пшениці.

— Ти Миколу лагодь. Може ми де дівку висватаємо. Не раз переказував наш далекий родич, що в нього дівка на виданні.

— Побійся Бога, Петре, вона ж, кажуть, кривов’яза та негарна.

— Зате в неї є пшениця.

— Все ти зі своїми смішками, Петре. Тебе й не розбереш, коли ти правду говориш, а коли жартуєш.

— Жартувати, Стехо, якби не плакати. Бо плачами лиху не зарадиш.

Під обід добилися до сусіднього села, в якому був млин. Замісили борошна. Вирішили додому в ніч не вертатися, бо вовків страшно, а заночовувати у рідні і заодно подивитися на дівку. Розшукали швидко хату. На порозі з’явився чоловік, з великими залисинами і вирячкуватими очима. А все обличчя було сплюснуте, немов з холодцем полумисок. Він відразу впізнав Петра.

— А це ж хто? — промовив якось недбало.

— Микола, вдовиці Стехи син.

— Та знаю, знаю, чув-чув.

Він подивився на парубка. Пішов у сусідню кімнату. Щось довгенько там говорили з дружиною, але ні Петро, ні Микола ні чули. Коли повернувся, статечно проказав:

— Чого стоїте, в ногах правди немає. Роздягайтеся, сідайте за стіл, бо в нас є дівка, щоб старости сідали.

— Авжеж, а у нас парубок, — засміявся дядько Петро.

Господар погукав, щоб принесли вечеряти. Увійшла дочка, несучи в макітрі вареники. Вона була, як дві краплі води, схожа на батька. Микола ледве ложки не впустив. Така вже негарна дівка. Йому вже і їсти перехотілося. А дядькові хоч би що, їсть аж за вухами лящить. Тоді Микола і собі почав уплітати вареник за вареником, ще й сметаною заїдав.

А коли в мисці залишився останній, узяв і його, покрутив у руках, потім прокусив дірку, примружив одне око та в ту дірку:

— Ку-ку, дядьку!

Той мовчки поклав ложку, знизив плечима. А Микола знову тієї самої та ще сильніше:

— Ку-ку, ку-ку!

Потім на господарів:

— Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

Дядько Петро поклав ложку, устав і каже:

— Ну, будемо, Миколо, дякувати господарям за вечерю. Та ми, мабуть, із сватанням не забаримося.

Тихін подивився, а потім якось глухо промовив:

— Та нехай, не поспішайте, ми ще роздивимося, людей розпитаємо.

Швидко бігли нагодовані коні, весело рипів сніг, ясно блищало сонце, а два чоловіки, один старший та бувалий, а другий молодий та веселий, поганяли їх, щось жваво говорили, перебиваючи один одного і так завзято сміялися, що аж за животи бралися.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

19. Вареник з діркою. Записано в с. Мокиївка Чорнухівського району від Шпитяка Миколи Оксентійовича (1924) 2009 року.