Українські народні казки

Видиво баби Марії

Народне оповідання Кіровоградщини

Баба Марія — висока і ставна хоча їй уже за 80. Чорні брови шнурочком, а з-під них темно-карі очі дивляться на мене. Виразні і тоненькі риси обличчя (хоч ікони з її лиця пиши) говорять, що була вона в молодості красунею.

Мені, дванадцятилітньому дівчиську, випало пасти череду з бабою Самойленчихою. Вона — наша сусідка. Має дуже гарний для нашого села новий будинок. Багатий сад і город. Баба Марія, вдова з Великої Вітчизняної війни, одержала похоронку на свого Тимофія. Сина і дочку виростила сама. Вони живуть тепер окремо своїми сім’ями.

Кажуть, що була Марія з дуже багатої куркульської сім’ї, яку вислали до Сибіру, де всі й померли. А її, красуню, засватав дуже бідний хлопець Тимофій Самойленко, чим і порятував від смерті, але не від вдовиної долі.

Баба піднімає ціпок і показує на зарослі багаторічним дерном ями у балці:

— От окопи ще із імперіалістичної війни, бачиш?

Ствердно киваю головою.

— Так от, у сорок першому пасла я із Тимофієм колгоспну череду. Якраз отутечки. А було це перед Трійцею. Хотіла я чебчику нарвати, всі окопи ним так рясно цвіли, аби вдома діл притрусити. Тільки-но нахилилась, аж чую, хтось стогне. Та так жалібно. Злякано озираюсь, ніде нікого. Подумала, що показалось, та й знову рвати. Стогін прямо з-під рук виривається. Не пойму, чи то чоловічий, чи то жіночий. А тоді, як заголосить, на жіночий більше схожий. Я вже і зілля покинула, та до Тимофія мерщій. А те тужіння мене наздоганяє. Зрозуміла, що знак мені якийсь дається. Повернулася лицем до окопу і питаю:

— На що голосиш? На лихе чи на добре?

А воно:

— На лихе, на лихе, на лихе!

А тоді тричі громом звідти як грякне і димом понесло. Чоловік до мене:

— Що ти там знайшла таке?

— Біду, — відповідаю.

Та того місяця вона і прийшла. І лишила по собі стогін поранених та вбитих, і голосіння сиріт та вдів.

Баба Марія втомлено зітхає, проводить довгими пальцями по сухих очах, а потім велить мені:

— А сходи-но до тих окопів, прислухайся вухом до землі, та мені розкажеш, що почула.

Мені боязно, проте іду. Щокою відчуваю тепло землі, чую тихий шепіт прим’ятої мною трави, сюрчання коників стрибунців, потім помірно наростаючий спів жайворонка, воркітливе прохання голубів і спокійну, врівноважену тишу. І дитячим серцем відчуваю, що добрий знак принесу бабі.

— Слава тобі, Господи! — кладе на себе хреста жінка і голубить поглядом мене, небо, сонце, здається, весь світ.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

2. Видиво баби Марії. Записала від Самойленко Марії (1885) у с. Мало-Ганівка Петрівського району Штанько Л. М.