Викликав відьму
Демонологічна розповідь Кіровоградщини
Хочу розповісти про один випадок із життя мого діда Піддубного Хрисана Олексійовича. Народився він ще в кінці XIX століття в с. Мошорине тепер вже Знам’янського району Кіровоградської області. Мені розповідала моя мама (дідова дочка) цю історію, а їй — батько.
Коли ми були молодими, часто доводилось влітку пасти коней та ще й не вдень, а вночі. Гнали ми їх далеко за село, в степ. Ось одного разу зібрався цілий гурт хлопців, бо випасали табун коней. Коні пасуться, а ми розклали вогнище та й сидимо біля нього. Хто дрімає, хто сидить дивиться на зоряне небо, а хто ще й співати починає. Довгенько так сиділи, коли Трохим, один із парубків, і каже:
— Хлопці, а хочете, щоб зараз до нас прийшла баба Домаха? (А в селі говорили, що вона відьма).
— Та ти що, здурів, чи що? Оце вночі?! Та ще ж так далеко, як це вона прийде?
— Не вірите, ну то дивіться.
Встав Трохим з свого місця, зняв з себе штани, обвів ними кругом вогнища, склав у кучку та й сів на них. А ми з недовірою дивимось на нього, підсміюємось. Не минуло й півгодини, як бачимо, хтось наближається до нас. Все ближче й ближче. І... о Господи, ми й позамовкали всі з переляку. Перед нами стояла баба Домаха з закарлюкою.
— Добрий вечір, хлопці. Коней пасете? А я оце йду, дивлюсь, вогнище горить. Дай, думаю, підійду, може, добрі люди.
Та й ходить кругом нас, то біля одного зупиниться, то біля другого. А ми сидимо ніби в рот води набрали, поперелякувались в смерть.
Ходила, ходила баба та й зупинилася біля Трохима. Постояла біля нього та й просить:
— Синочку, відпусти мене, ніч надворі, всі сплять, і мені треба відпочивати.
Довго так просила, доки Трохим піднявся, взяв штани, труснув їх на вогнище та й одягає. А баба зраділа, повернулась і, не сказавши нікому ні слова, пошкутильгала в село.