Українські народні казки

Волошковий острів

Народне оповідання Полтавщини

Віддавали мене заміж. Судженого я собі не вибирала. Тато сказали, що піду за Грицька Шерехуватого, роботящого, скромного парубка, який давно мені запав у душу. Якби замість мене була моя сестра Пистина, то вона б спротивилася батьковій волі, а я — ні. Татко сказали:

— Покірне телятко дві матки ссе.

Стали збирати мені посаг. Скриня вже була. Міцна, дубова, по вуглах залізом кована, зверху — квіти вималювані. Святешній одяг зберігався у скрині, а буденний висів на жердці. У будень усі ходили у грубих полотняних сорочках. Бувало, хлопці, брати мої, так порозтирають ноги тим полотном, що аж до крові. А на свято мама давали одежу з тоншого полотна. Дівчатам — хустки крамні, намисто. Правда, взуття шкоділи. Берегли до особливих випадків. Ми ходили босі аж до зими. Проте не зважали і так увечері на вулиці витанцьовували, що аж курява здіймалася з-під босих ніг.

Прокидалися дуже рано, вдосвіта. Мама заходжувалася біля печі, у якій топили в основному соломою та очеретом; кращим, тривкішим топливом, про зиму, були дрова та кізяки. Кізяки готували влітку: змішували коров’ячий гній із соломою, укладали в дерев’яні формочки і висушували на сонці. Потім складали у повітку чи в клуню, щоб не мокло.

Посаг дівчата готували взимку. Вишивали при каганцеві, сидячи на печі або на лаві біля стола. Червоною і чорною заполоччю нашивали квіти на рукавах та біля горловини сорочки. На корсетах інколи вишивали іще й бісером. То було дуже красиво. Для посагу ще готували рушники, простирадла, скатерті, ковдри, ліжники, рядна. Все це добро дбайливо складали у скриню довгі роки.

Ось і прийшов мій час. Зверху у скрині на тканому килимі ще лежало й кілька разків намиста. І було це року 1933-го.

А потім нічого цього раптом не стало. Активісти вибрали геть чисто все: і мій посаг, і хліб, що був прихований під стріхою за подшивом і в ямці під піччю, украли худобу і весь господарчий інвентар.

Не залишилося нічого. Сім’я була приречена на голодну смерть. Ми збирали в полі де-не-де залишене з осені бурячиння, товкли його з бур’яновим та соняшниковим насінням, намагалися щось із нього зліпити. Незабаром померли два молодші брати, чогось наїлися, ховали ми їх у садочку, під вишнями, мовчки, ніхто не плакав. Мама зняла з голови хустку і навіщось накрила землю на могилці.

Потім нам гукнув дід Василь, що на річні хтось прорубав ополонку, і з неї шугонула риба, що задихалася під товщею льоду. Всі бігли до води. Дід Василь уже був там і кричав на людей, щоб вони не хапали рибу та не їли її зопалу. Він бив когось костуром по плечах, намагався відтягнути від ополонки, та дарма. Люди падали навколішки, вихоплювали з води рибу, що аж кишіла, і тут же її з’їдали. Чути було тільки стогін та дике чавкання. Незабаром стихло. Дехто ще дійшов додому і помер уже там, дехто — по дорозі. А решта лежали на льоду і здивовано дивилися десь далеко-далеко у чисте небо, що аж дзвеніло від кришталю морозяного повітря. Валялась недоїдена риба. Справа від ополонки, під очеретом, помирав Шерехуватий Гриша, мій наречений. Очі його були відкриті. Сині-сині, як у дитини. Одна рука лежала на неприродно великому животі, хоч сам він був худий, як тріска, а в другій він затис пучок очерету (подумалось: замість весільного букета для мене).

Я нахилилася до нього, торкнулася пальцем ще теплих губ, які ніколи мене так і не поцілували. Маму ми більше теж не бачили. Мабуть, десь померла у бур’янах або її загризли вовки. Тато провели мене за село і сказали іти до залізниці. Може, якось виживу, може, десь немає голоду.

На станції я заповзла під лавку у вагоні (добре, що була мала й худа) і доїхала до Москви. Там мене, напівживу «хахлушку», підібрали добросердні люди і виходили.

А заміж я так і не пішла. Якось не зустрівся мені у житті такий чоловік з синіми-синіми очима, як у Гриця.

Через піввіку повернулася в Україну, все навколо змінилося, не впізнати. Якось зібралася з племінницею піти на луки по ромашки. Дійшли до річки, яка давно замулилася, майже пересохла. Жовтуваті купини піднімались то тут, то там. І раптом острівцем — волошки. Я спинилася вражена, щось до болю знайоме і рідне глянуло мені в саму душу.

Хотіла нахилитися, зірвати кілька квіток, та племінниця зупинила.

— Не руште. Це місце обходять. Вночі над волошками, особливо, коли місяці уповні, — голубе сяєво мерехтить. Ніхто не знає, звідки воно. Говорять, що тут колись померло багато людей і серед них — синьоокий хлопець.

Я стояла, як укопана, а до мене німо плакало моє спаплюжене життя.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

1. Волошковий острів. Записано в Піщаному Кременчуцького району від Дементій Оришки Дмитрівни (1916) 2008 року.