Українські народні казки

Війт Данило Горбовий
Народна повість Гуцульщини

В одному селі був війт Данило Горбовий. Він був дуже багатий. Була в него жінка Маруся і син Василько. І була в него сусіда, дівчина в роках, теж багачка велика. Він задумав знищити свою жінку і женитися на сусіді Катерині. І думає він: «Як це причинити?»

Одного разу сидить Данило коло стола, підписує якісь перепустки, і прийшов до него старий прошак. Війт каже старому:

— Я би вам поміг, дав би вам, що б ви не хотіли. І вбранням, і їдою поміг би. Чи ви би не знайшли мені таке лікарство, щоби я втруїв свого собаку?

А він задумав жінку отруїти. Прошак відповів:

— Такого я не маю. Але я ходжу межи людьми і буду питати людей. Може, в когось є таке.

Прошак вийшов з хати і подумав, що тут не про собаку річ. І більше до війта не заходив. Але через якийсь час він таки набув отруйного зілля і з тим зіллям пішов до Данила. Відкриває двері, а Данило душить на ліжку свою жінку. Коли прошак це увидів, він одразу цофнув назад. Данило вискочив за ним і спитав:

— Ти щось бачив?

У страху великому прошак сказав:

— Я нічо’ не бачив.

— Ну, ти мені дивися. А я тобі дарую велике порося і три мішки муки. Щоб ти тільки нікому не базікав. А не дай Бог щось скажеш, то й ти підеш тою дорогою.

Прошак сказав:

— Я клянусь перед вами, як перед Богом, що від мене ніхто цего не буде знати.

— Приходи до мене на похорон. А після похорону я тобі все завезу. І щоб не здогадувались люде, я тобі це дам як поману за свою жінку.

Коли прошак пішов, Данило розказав сусідам, що в него померла жінка. А його синок Василько ночував ту ніч у свої бабки. Прибіг він додому і почав плакати. Що сталося, що мама його була здорова і нараз померла? Данило йому сказав:

— Мама тяжко працювала. Ти не хотів маму слухати і мамі помагати. Вона померла з тяжкої праці.

Похоронив війт жінку, а сам після похорону почав ще більше залицятися до сусідки Катерини. І говорить до неї:

— Дивись, яке в тебе господарство. А в мене! Як ми поберемося, таких багачів, як ми, не буде ніде.

А Катерина говорить:

— Та в вас є син.

— Ну й що, що є? Це буде наш безплатний слуга.

— Так, так, я розумію. Але як він підросте, то може мене збиткувати.

— Та я так на него сяду, — говорить Данило, — що він від роботи заледви буде ноги за собою тягати.

Так і зробили. Побрався війт з Катериною. Катерина господарює, заставляє сина Василька всі роботи робити, а Данило в селі війтує. Приходить додому і питає:

— Як там, Катерино, наш годованець?

Якщо Катерина казала, що не виконав якусь роботу, то Данило його силяв і бив. Щоб він більше слухав мачуху.

У рік найшлася в них дитина, другий хлопець. І Данило ставить йому таке саме ім’я — Василько. Проходить рік і більше. Василько-перший так працює, що вже й люде говорять:

— Заїхав Данило на цю дитину крайньо.

Був у Данила недалекий сусід, старий дідусь Охрім. І була в него дочка, яка звалася Маруся. Охрім був дуже справедливий чоловік, а колись був відважний вояк. Він мав другу жінку, багато молодшу за него. І мав велику господарку. У него в полі була велика пасіка. Охрім щовечора і щоранку ходив до тої пасіки доглядати бджіл. Зустрічається він з Васильком, старшим сином Данила. І говорить:

— Васильку, як ти тяжко бідуєш.

А Василько сплакав та й відповідає:

— Та й що я зроблю, вуйку Охріме? Нема мені де дітися. Мачуха їсти не дає. Хіба сам що озму з хати. А як вона додивиться та скаже татови, тато б’є мене.

Охрім каже:

— Сину, я щось поговорю із своєю жінкою. І потім тобі скажу. Привозить Василько додому снопи, скидає їх з воза, заходить у хату, а Данило з мачухою і з другим сином сидять і обідають. І питає Данило:

— Скинув снопи?

— Та скинув, — каже, — батьку.

— О, ти тепер сильний.

— Та не сильний, бо я ще не обідав.

— Та ти ніколи не можеш наїстися. От ви два браття. Я хочу, щоб ви поборолись. Котрий з вас сильніший буде?

— Та так, батьку, я все роблю, а він сидить.

— Нічо’, нічо’, я хочу видіти, хто з вас сильніший.

Лапнулися вони боротися, і другий син кинув першого. Данило говорить:

— От тепер і знай. Що він тобі скаже, то ти мусиш слухати, бо він тепер над тобою старший.

— Він, батьку, надо мною старшувати не буде. Я піду в світ за очі.

— От так би й давно придумав! Триста чортам! Але ж ти нікому не пригодний будеш. І, по-другому, ніхто не посміє тебе приймити, бо знають, чий ти син.

Він боявся, що не буде мати робітника.

Василько далі працює. А Данило думає, як би його знищити, щоб він не заважав! І говорить одного разу до свої жінки:

— Наш сусід Охрім великий господар. Скільки в него землі! Пасіка яка велика! А наш Василько росте. А в Охріма дівчина є. Якби ми згуртували докупи своє і Охрімове господарство, то де б ще такі багаті люде були, як ми? Катерина відповідає:

— Але Охрім не погодиться. Він любить роботящих. А наш Василько не любить працювати.

— Не журися, я війт. Що скажу, те й буде. А нашого годованця ми приберемо.

— Та так. Але нам буде тяжко.

— Нічого, щось придумаєм.

Другої днини заходить до Данила в хату яврей.

— Добрий день, пане війте.

— Добрий день. Сідай, яврею, та розказуй, які в тебе новини.

— Ну-ну, пане війте. Новин не маю. Лиш маю трохи товару, дуже файний ґатунок. Купіть для свої жінки на сукенку. Маю сірник, перець — що треба для господарки.

Данило каже:

— Ти мені про пусте не розказуй. От що, Гершку...

— Ну-ну, кажіть, пане війте, я слухаю.

— От що. Порадь мене, як я маю збутися отого свого годованця.

— Ну-ну, якого?

— Та цего старшого свого сина.

— Ну-ну, воно файне хлопець, дуже працьовите. Я його поважаю.

— То крайній лайдака. Як би ти мені поміг підобрати якесь лікарство, щоб його втруїти?

— Пане війте, я вас боюся. Що ви таке говорите? Жид схоплюється і до дверей. Хоче тікати з хати.

— Дурний ти яврею, Я зажартував.

— Ну-ну, а що буде за те, щоб я про ці жарти нікому не розказував?

— Ти не жартуй.

— Я не жартую. Але як дізнаються, що тато думає таке про сина, татови буде лихо.

На це Данило говорить:

— Слухай, Гершку, я тобі дам ялівку, тільки щоб ти нікому не базікав.

— Ну-ну, приведете мені додому, прив’яжете до плоту. Бо я вас боюся.

Данило бере ялівку, веде до яврея, силяє до плоту і вертається додому.

А люде дивляться і думають: «За що він дав йому? Чи яврей купив?» Всяке задумують. А Данило учув слухи та й говорить:

— То бідний жид. Я дав йому за те, що молився Богу за мою першу жінку. Як дав тому прошакови, так дав і жидови.

Думає Данило, що має робити. А Василько, перший син, іде в поле косити. І встрічається з Охрімом.

— Слава Йсусу Христу.

— Навіки слава Богови, — відповідає Охрім. — Отак, Васильку. Я не забув про то, про що ми говорили. Але багато праці було, і аж сьогодні я поговорю із своєю жінкою. Післязавтра я тобі про це скажу. А сьогодні щасливої тобі роботи.

Охрім приходить до хати і говорить до свої дружини:

— Отак, Олено. Отой Данилів хлопець, Василько, такий добрий, працьовитий, що слова про него поганого не скажеш.

— А що ти задумав, Охріме?

— А я задумав забрати його за свойого сина.

— Та що ти, Охріме? Та його Данило не відпустить. У нас дівчина, і люди будуть усяке говорити. А головне — Данило!

— А я Данила не боюсь і не признаю.

— Та ж він війт.

— Ну й що?

Іде Охрім третьої днини до свої пасіки. І встрічається з Васильком.

— Отак, — каже, — рішили ми з Оленою: з сьогоднішнього дня переходи жити до мене. У мене не пропадеш.

— А батько?

— Я твого батька політику знаю. Йому потрібна тільки твоя робота, а тебе йому не потрібно. І, по-другому, я твого батька не боюся. Не таке бачив на світі.

Василько сказав:

— Вуйку Охріме, я прийду до вас. Подали собі руки і розійшлися.

Приходить Василько додому, мачуха заставляє його до роботи. А Василько відповів:

— Я вам робити не буду. Брат почув це і сказав:

— Що ти, годованце? Маму слухати не будеш?

— А я вже більше у вас годованцем не буду. То тобі мама, а не мені.

— А я скажу батькови.

— Можеш казати. Я вже маю де бути.

І з тим ухватив сардак на плечі і сказав:

— Бувайте здорови! Більше мене не ждіть. І пішов.

Приходить Василько до Охріма. Охрім полуднував коло стола.

— Слава Ісусу Христу.

— Слава навіки Богови, — відповідає Охрім. — Отак, Васильку, від сьогоднішнього дня ти будеш у мене, і знай, що ти в свому рідному домі. Сідай, будемо обідати.

Сіли, обідають. Охрім говорить:

— Даю тобі пару коней, і ти будеш до них господар. Я вже старий, не годен. Вся господарка лягає на твої плечі. Згоден?

— Так, батьку Охріме.

А Охрімова дочка говорить:

— Батьку, я буду допомагати Василькови.

— Отак і буде. А ти, Олено, щоб не кривдила Василька. Василько з Охрімовою дочкою поїхали в поле по снопи. Вертаються відти, везуть снопи на фірі, а навстрічу із села війт.

— Ти що, годованце? Куди вже зібрався?

Син нічого не відповідав. А дівчина Маруся засміялася і говорить:

— Ох який у тебе батько. Ніби війт, а такі негарні слова говорить. Не слухай його, Васильку.

І поїхали.

Данило приходить додому. Жінка говорить:

— Яка в нас новина!

— Я вже бачив, — каже Данило. — Триста чортам такий годованець! А з Охрімом я ще побалакаю. І в тім щось придумаєм.

І думає Данило, як зробити, щоб збутися на все свого сина. А то він йому всі плани зіпсує. Кличе Данило жінку.

— От так, жінко. Знай, що цего годованця забрав до себе Охрім. Хоче зробити його своїм зятем. А щоб не допустити цего, нам треба добре подумати. Поклич до хати сина. Він у нас здоровий, сильний і розумний.

Закликала жінка до хати сина. Данило каже:

— Остав нас двох. А сама йди приготуй вечерю.

— Сину, — каже, — ти знаєш Охріма?

— Знаю, батьку?

— Він забрав нашого годованця.

— Знаю, батьку.

— А в него знаєш яке майно? Пасіка! А скільки ґрунту. Охрім, видно, хоче зробити його своїм зятем. А нам обом треба зробити, щоб це не вийшло. Тобі треба познайомитися з Охрімовою дочкою. І тоді все буде наше. Я тобі куплю цукерків. А ти підеш і подаруєш їй.

Купив Данило цукерків, подав синови.

— Тепер іди і подай Охрімовій дочці.

Підходить Василько до Охрімового двору, а дівчина з Васильком-Старшим напоює коней. Підходить Василько і говорить:

— А ти що тут з годованцем стоїш? Ану йди сюди. Я цукерків тобі приніс.

А Маруська:

— Ха-ха-ха! Мені твої цукерки не потрібні.

— О, хто ти така?

— Така — не така. Подумаєш, війтів син!

— А ти ще мене попам’ятаєш. І пішов.

Приходить він додому.

— Батьку, а годованець наш ще й насміявся з мене. Із Марусею своєю.

— Нічого, сину. Ми придумаєм що-небудь інше. У нас післязавтра великий празник. І я куплю обом вам подарунки. Один тобі, а другий годованцеви. Це будуть ножі. Він любить займатися столярною справою. І любить такі річи. Ми придумаєм, що треба. Ти тільки свій ножик бережи. А в того годованця треба буде ножик відокрасти. І сховати його так, щоб ніхто не найшов. Лиш би ти один знав про него.

Так Данило й зробив. Купив два різних ножі. Один подарував своєму синови, а другий поніс до Охріма.

— Іди сюди, лайдако, дарую тобі цей ножик, щоб Охрім бачив, що ти маєш пам’ять від батька.

— Дякую за ножик. А Охрім каже:

— Василько дуже гарна дитина.

— Не в мене, в тебе.

І пішов Данило додому. І продовжує війтувати. І далі думати. Кличе він знов свого сина. Увійшов син у хату, а Данило говорить:

— От, сину, я й придумав.

— А що, батьку?

— Треба відокрасти у Василька ніж, як я тобі колись говорив. І якийсь час тримати його в себе.

А син говорить:

— Я буду, батьку, за тим ножем слідкувати.

Настала весна. Василько-перший робить на дривітни граблі. І тут Охрімиха закликала його обідати. Василько оставляє ніж на дривітни, заходить у хату. Сів обідати, а брат підкрався і забрав з дивітні ножа. І скрився. Василько попоїв, виходить надвір — ножа нема. Питає Охріма, Олени, Марусі:

— Чи не брали ніж? Охрім каже:

— Та що ти будеш переживати пустим? Хтось украв. Бери другий ніж і продовжуй свою роботу.

А Василько задумався.

— Батьку Охріме, хто ж міг украсти ножа?

— Дурниця, Васильку. Данило:

— Добре зробив, Васильку, що зікрав ножа. Це буде велике діло і великий підклад під нового годованця. Тільки тримай язик за зубами. Скоро почнеться повна весна. Слухай добре, сину. Охрім має велику пасіку в поли. І він ходить щоранку й щовечора до свої пасіки. Працює там і молиться Богу. Він буде вертатися додому, а ти засядеш у поточині і заріжеш його ножем нашого годованця. І ніж оставиш йому в грудях.

Василько-Модший засів у потоці і жде Охріма. Охрім вертається з пасіки, а Василько вдаряє його ножем у груди з-за верби. Охрім з тяжким зойком валиться до землі. На це надходить прошак, який бачив, як Данило душив свою жінку. І коли це забачив, вернувся назад. Василько завидів прошака і пустився тікати. Прибігає додому. Данило:

— Готово? Син:

— Готово.

— І ніхто не бачив?

— Бачили, батьку. Коли я відходив, мене забачив отой прошак.

— І куди він пішов?

— До себе додому.

— То я, сину, йду до прошака.

Приходить до прошака, заходить у хату. Прошак світив каганець.

— Добрий вечір!

Прошак з переляку не міг відповісти на привітання і упустив з рук каганець. Данило питає:

— Ти щось бачив?

— Ні, кленусь Богом, що нічого не бачив і нічого не знаю.

— Отож дивись. Мій син не жартує. І ти можеш піти такою дорогою. А я дам тобі хліба й до хліба.

Вертається Данило додому. Лягають спати. Рано посилає жінку, щоб ішла до Охріма. Іде вона по дорозі і находить Охріма в потоці зарізаного. І зґвавтувала. Збіглися люде. Зробили зойк:

— Охрім зарізаний!

Набігають Охрімова жінка й дочка. Набігає Василько. І тут надходить Данило.

— Стійте, люде! Не ближтеся! А сам підбігає.

— Все ясно. Убивця вже виявлений. От ніж у грудях. Це ніж мого годованця. Знав Охрім, кого в годованці брати. Охрім стояв годованцеви поперек дороги в житті. І годованець його зарізав.

Жінка з дочкою:

— Неправда! Ніж у Василька вкрали вже тому рік. Неправда! Данило:

— Тримайте годованця!

Люде схопили Василька. Данило пішов по поліцію. В’яжуть Василькови назад руки. І охороняють його з собаками. Маруся з мамою плачуть і говорять:

— Обман і неправда! Данило:

— Доказ — ніж його в грудях у Охріма.

Поліція сказала забрати трупа і похоронили. А Василька забрали в тюрму.

Василько в тюрмі під слідством. Охріма похоронили. Після похорону кличуть Охрімиху з дочком за свідків. Там і війт Данило. І говорить:

— Ви собі приймили вбивцю. Охрімиха з дочкою відповідають:

— Непрарда. Ми цьому не повіримо ніколи в життю. Це брехня. Данило:

— Свідок був у грудях у Охріма.

Василько під слідством у тюрмі, а Данило приходить до Охрімихи й говорить:

— Не плач. Мій молодший син гарний, вродливий, сильний. Він поведе вашу господарку. А я як війт поможу все, що треба. Зробимо сватання і зробимо весілля, якого ще не було в нашому селі.

Охрімиха:

— Дочка не вийде за твого сина ніколи. Вона любила нашого Василька і на зраду не піде.

— Забудь про годованця. Його вже не буде більше. Його будуть судити на кару смерти. А ти своїй дочці кулак в шию! І вона довжна виконати то, що ти говориш, а не то, що вона хоче. А як ні, то ти знаєш, що я війт!

І примусив Данило Охрімиху виконувати його приказ. Приходить Данило з сином на сватання. Маруся не згодна. А мама її била і примусила. І вона мусіла дати згоду. Данило:

— Отак, Олено, такого-то числа намічуємо весілля. Знай, що не відведу ні днини. Тобі даю на весілля ялівку й паця. В себе ріжу троє пацят і три ялівки. На цему весіллі мають бути навіть з міністерства. Я ж війт.

Неділя. Данило коло церкви. Запрошує громаду до себе на весілля. І говорить:

— Мої свасі я віддав ялівку й паця. В себе ріжу троє пацят і три ялівки. Такого весілля, як буде в мене, ще не було ні в кого.

Прийшов той час. У Данила починається весілля. Прийшли музики. Почали грати на подвір’ю «На добрий день». А прошак, старенький дідусь, вийшов з хати і слухає. І рішив зайти до Данила на початок весілля. Іде по дорозі, і щось замлоїло його коло серця. Він з тяжким стогоном сідає на землю. І говорить:

— Люде, хто близько? Хто мене чує, підійдіте д’мені.

Тут підійшли два вартові, які сторожили в селі. Підходять до дідуся й питають:

— Що є, дідусю?

— Сини мої, я вмираю. Я маю два великих гріхи. Не можу забрати їх з собою на той світ. Прошу вас, озміть листок паперу й запишіть.

— Дідусю, ми неграмотні. Оден з них підказав:

— Тут недалеко живе яврей.

І побіг до яврея. Приходить яврей.

— Ну говоріть, я слухаю. І прошак сказав:

— Такого-то дня, такого-то місяця, такого-то року вранці я зайшов до Данила Горбового. Щоб випросити кусок хліба. А він душив свою жінку на ліжку. І він мені дав варене й печене, щоб я тільки мовчав. І погрозив, що як я буду комусь базікати, то піду такою дорогою, як його жінка.

Яврей:

— Дідусю, це все?

— Ні, не все. Ще маю один гріх. Такого й такого вечора, такого числа, такого року я проходив дорому, а його син, молодий Василько, різав Охріма. Я на це надійшов і спудився. Лиш я прийшов додому, як до мене тут же заходить Данило. Сказав: «Добрий вечір». Я з переляку випустив каганець з рук. Він спитав: «Ти щось бачив?» Я відповів: «Присягаю перед вами другий раз, що нічого не бачив і не чув». — «От і добре. Нікому не базікай, бо мій син не жартує, таке й з тобою зробить».

Яврей:

— Чуєте, люде?

— Чуємо.

— Що ще знаєте, дідусю?

Дідусь почав конати. Яврей скричав:

— Розписуйтеся!

Дідо ще зробив своєю рукою хрестик. І вартові поставили хрестики. І жид розписався. І скричав:

— Беріть трупа, а я йду по коня і їду до магістрату.

Запряг жид свого коня, приїхає на постерунок, збив у браму. Вартовий:

— Що таке?!

— Даруйте, я приніс доказ. Василько не винен!

І зробив яврей галас на цілий магістрат. А Василько вже стояв під шибеницею і петля була на шиї. Підходить яврей.

— От вам документи, от вам свідки підписані. Комендант взяв документ, прочитав і сказав:

— Звільніть Василька з-під шибениці.

Беруть бричку. Поліція садить Василька на бричку і їдуть на весілля до Данила Горбового. Прнїхають вони, а Данило кричить:

— Дивіться, громадо! Я вам говорив, що в мене будуть на весіллю з міністерства!

А комендант приказав:

— В’яжіть війта і його сина!

В’яжуть Данила І молодого. Комендант голосно говорить:

— Громадо, весільні! Убивця — Данила Горбового син! А Данило свою рідну жінку задушив. Їм шибениця невідкладна. А Василькови щасливе життя із його вірною дружиною, яка була з мусом присилувана виходити за вбивцю. Вбивця підклав фальшиву справу під свого брата. Бери, Васильку, свою дівчину і їдьте до шлюбу. І многая вам літ!

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Бабинопілля (Акришори), Косівського району, Івано-Франківської області
10 квітня 1983 року
Від Юрія Федоровича Марчука (1925 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.