Дивна пісня
Народне оповідання Кіровоградщини
Жили дивні люди. Вони співали не тільки тоді, коли їм весело, а й тоді, коли їм тяжко, коли їх спіткало лихо. Цей дивний народ прозивається українці. Давно це було, та й досі пам’ятають ту дивну пісню. А було це під час Другої Світової війни і не в далеких якихсь країнах, а саме в нас, на Україні.
Всі чоловіки пішли на війну, звільняти народ від загарбників. Багатьох чоловіків, стареньких дідусів німці стратили. Залишилися в селі одні жінки, діти та старенькі-престаренькі дідусі. Добре воювали чоловіки на фронті та все гнали ненависних фашистів і гнали з рідної землі. Не хотілося тим полишати наші родючі українські землі, чіплялися вони за кожен клаптик землі та ставали ще жорстокіші.
Ось одного разу вигнали фашисти всіх жінок копати окопи. Важко було, адже зима надворі, земля мерзла. А німці ні погрітися, ні відпочити не дають, бо вже чути здалеку наші «Катюші». Копають жінки, а на серці сумно. Копають та все згадують своїх чоловіків, синів. Почали співати. А німець ходить зверху з автоматом, все підганяє. Та ось і він заслухався, хоча сам ні слова в ній не розумів.
Зачарувала його мелодія. От він і попросив жінок навчити і його цієї пісні. Була серед них одна така жіночка, як ото кажуть в народі, «клепана на язик». Вона й каже:
— Співай так: «Чорт мене побери».
Та так гарно й мелодійно йому це проспівала. Німцю сподобалося, така гарна мелодія і так мало слів. Ходить він та все наспівує:
— Чорт мене побери! Чорт мене побери!
Співає голосно, виводить гарно. А жінки котяться від сміху. Та невеселим був цей сміх, бо кожна саме цього й бажала ворогам за знівечене своє життя, за загиблих близьких і рідних. І звучала ця пісня як прокляття.
Ось ліг вночі спати фашист. Заснув міцно, а в голові все ота українська пісня. Аж серед ночі він прокинувся. Бачить, відкриваються двері, щось підходить, простягує волохаті руки, тягне до себе. Придивився, а на голові в того страховиська роги. Хотів німець кричати, та рот чомусь не відкривався, а язик не слухається. Тільки щось загуркотіло, неначе гроза серед зими. Та хіба ж таке буває?
Не знаємо точно про грозу серед зими, але точно знаємо, що того німця більше ніхто не бачив. Тільки люди добре пам’ятають цю історію та переказують її своїм дітям.