Колосайка
Народне оповідання Чернігівщини

Жив у нашому силі парубок Ігнат. Гарний був парубок, роботящий, порядний і хазяйського роду. Ні одна дівка не була проти, щоб він сватав її. Та Ігнат ні до одної в селі клинків не підбивав, усі йому були байдужі.

І от пішла по селу чутка, що жениться Ігнат на дівці з сусіднього села, да, кажуть, що нечистого вона роду. Батьки в неї нерідні, а знайшли її в житі. Да така дивна то була дитина. Ще маленька, а коси довгі-довгі і цвіту достиглої пшениці. А очі такі сині, що, наче, справді волошки.

Батькам по хазяйству помагала все: корів доїла, шарувала на городі, садила і сіяла. А як приходили жнива, все по ворожках її возили, хворіла. Роботи стільки, що хоч вішайся, а тут така біда.

Оженився Ігнат, привіз жінку в нову хату, що сам побудував. Такої краси, як у них коло хати, не було ні в кого. Квіток тих сила всяких. А звали жінку якось дивно на той час — Озоряна.

Жили дружно з Ігнатом, хазяйнували, любилися, і велося все у них. Ото тільки, як настануть жнива, так і пропала Ігнатова жінка. Не держалася хати в жнива. Все, було, розпатлана по полях бродить, людей лякає, а попитай, чого додому не йде, то, каже, що матір свою шукає.

Через деякий час народилося у них двійко дівчаток. Тепер уже в жнива Озоряна з дітьми пропадала. Почали її в селі Колосайкою звать, «русалка», значить, по-нашому. А справжнє ім’я й забули.

Було в Колосайки з Ігнатом одинадцять дочок, да ні одна не помагала йому в жнива. Отак сам, було, і жне, і косить, і в’яже, і в копи складає. А вони, як жнива, так і блудять усе. Ото, якось, усі й перевелись. Одну косарі косою підкосили, то щось трохи помучилась да й умерла. Кажуть, заснула в житі. Одна в ставу сільському втопилася. Одна була зовсім не сповна розуму, все, було, розпатлана блудить. Десь і пропала. Коси ні одна з них не заплітала, а гарні такі всі були, як мальовані. А хлопці на досвітках боялись до них підходить. Так ні одна заміж і не вийшла. Дуже переживав Ігнат за своїх дочок, а згодом і умер. А жінка його теж десь пропала. Осталась ото одна дочка Колосайчина — Ольга. Гарна була, а ніхто не сватав.

Ото в одні жнива пропала вона з села, а вернулася перед Покровою і на сносях. Згодом породила дочку. Да й жили вдвох. Ольгу ту теж Колосайкою звали, бо ім’я її забули. Колосайка да і все. А Колосайчина дочка в нашому силі живе й досі.

— А як же її звати?

— А ніяк — Колосайка да й годі. А, може, і звати якось, да люди забули. Ні пшениці, ні ячменю вона ніколи не сіяла на городі, все більше квіток, ніж городини. Сказано, Колосайка.