Лелечий суд
Народне оповідання Поділля
Колись у нашому селі біля однієї солом’яної хати на старому в’язі, що ріс зовсім поруч даху, жив лелека з лелекою і лелеченятами.
Гніздо для птахів і для мешканців села було скарбом. Його ніхто не торкався. Усім воно приносило радість.
Але трапилось так, що загорілась хата. Полум’я вмить охопило гніздо. У цей час лелечихи в гнізді не було. Лелека з переляку вилетів, залишивши маленьких безпомічних лелеченят. Зайнялось і гніздо.
Коли пожежу загасили, моя бабуся, поверталася додому і на березі побачила знайомого лелеку, якого оточила лелеча зграя і страшно клекотала. Лелека, стояв опустивши голову, посеред кола і мовчав. Про що вони клекотали, вона, звичайно, не розібрала. Але здивувалась, коли лелеки враз знялися і полетіли десь далеко на луги, залишивши самотнього лелеку, який ще довго стояв, сумуючи.
Йшли дні за днями. Він плавно ходив порожнім берегом, незмигливо дивився на обгорілого в’яза і довго не наважувався злетіти.
На зеленому човні пропливало літо. З в’яза зривається жовтий листочок, кружляючи в повітрі, поволі опускаючись на землю.
Лелека неохоче відірвався від в’яза, злинув у небо і плавно полетів над городами, туди, де голубіла річка.