Українські народні казки

Лісове озеро

Народне оповідання Поділля

В старому лісі, посеред широкого, яру, розташований мальовничий ставок Майдан. Вода в ньому така чиста й прозора, що здається, ніби то не вода, а кришталь наповнює його. Глибоке те озеро, таке, що дна в ньому майже ніколи не видно. І тільки в погожі дні, коли сонце стане над «Попільниськом», можна розгледіти і його. Усе воно всіяне вистріляними гільзами. Посеред озера, на дні, кулемет, а біля нього сидись сумна молода дівчина і тримає на колінах загиблого юнака. Від її смутку темніє озеро, ховається за хмари сонце, сумно шумлять золотокорі свірки. І, мабуть, тому над озером майже завжди стоять сутінки, окутує його тінь, похилилися над ним зажурені кучеряві верби.

Збиралися колись у Семеренських лісах партизани, нападали на фашистів, на кожному кроці підстерігали чужинців, не давали їм вільно ступити по нашій землі. Прийшов до відважних месників і молодий парубок Микола, прийшов разом із своєю нареченою Луїзою.

Подивився на них командир, запитав:

— Звідки ви, такі сміливці, хто такі будете?

— Комсомольці ми, — почав розповідати Микола. — Прийшли до вас, бо не можемо байдуже дивитися, як хазяйнують фашисти на нашій землі, як вони над людьми знущаються, стріляють, вішають, на каторгу женуть дівчат і юнаків.

Потім зітхнув важко юнак і ніжно подивився на свою подругу:

— Побратися ми мали восени, а воно, бач, як вийшло. Фашисти прийшли, усе поруйнували, життя перевернули. Не час тепер про весілля думати, доведеться нам зачекати, коли знов наш край буде вільний, а від фашистського поріддя й духу не зостанеться.

Подумав командир, порадився з партизанами, припала їм до серця запальна мова юнакова, і прийняли вони Миколу з Луїзою до загону. Минуло відтоді три дні, Микола собі ще й зброї не добув, а тут пішли облавою на ліс фашисти. Посипалися, на партизанів ворожі міни, бомби, полилася непроглядна злива куль. І тут тривожно рознеслося по лісу:

— Кулеметника вбито! Карателі вже до передових партизанських ліній підступають.

Підповз тоді Микола до командира, сказав:

— Дозвольте, товаришу командир, мені за кулемет стати! Казали в армії, що в мене це непогано виходить.

Кивнув командир Миколі, мовляв, покажи, на що ти здатний.

Заспівав весело й радісно кулемет у Миколиних руках, падають кулі на фашистів густою зливою, дістають їх і за деревами, й за горбками. Повернули чужинці від лісу, тікають, а Микола ще дужче тисне на гашетку, примовляє:

— Не так хутко, панове фашисти! Все одно на той світ поспієте. Від мого гостинця не втечете!

І поклав їх біля того лісу, як тих дров у час сплошної вирубки. Радий був командир до безкраю, що в загоні такий вправний кулеметник об’явився. Хвалить Миколу, до Луїзи промовляє.

— Не прогадала ти, дівчино, гарного собі нареченого вибрала! Молодець! Пройшов громадянську війну, а такого кулеметника не доводилось зустрічати!

І знову партизани не дають вільно дихнути фашистам. Ідуть ешелони на фронт і злітають в повітря на партизанських мінах, палають цистерни з пальним, і котяться під укіс платформи з танками та гарматами.

Лютують фашистські зайди, і вирішили вони будь-що покласти край партизанським наскокам. Ціла ворожа дивізія облягла Семеренський ліс, взяли фашисти партизанів у сталеве кільце.

Зібрав командир людей і сказав:

— Підемо, товариші, на прорив. Попереду хай ідуть бійці з автоматами та гранатами, за ними поранені підуть. А ти, Миколо, лишишся на «Замчиську», нас прикриватимеш. Тримайся скільки зможеш, на тебе покладаємо надію.

Підійшла до командира Луїза, попросила:

— Ми завжди з Миколою разом, дозвольте й мені лишитися. Хай і тут у парі будемо.

Замислився командир: чи ж має він право на вірну смерть жінку лишати? Та невільний був і розлучити їх, стільки того невимовного смутку було в Луїзиних очах.

— Хай буде так, — відказав.

Пішли партизани на ворога, прорвали на світанку фашистське кільце вийшли з оточення, і вже ховала їх лісова гущавина. А двоє нерозлучних лишилися на смерть стояти, їх прикривати. Не змовкав у тому жорстокому бою Миколин кулемет ні на хвильку, посилав щедро смертельні гостинці знавіснілим фашистам. Посунули, було, фашисти яром, зустрів їх Микола нищівним вогнем, змусив до землі припасти. Не можуть чужинці перейти через яр, не можуть партизанів наздогнати.

Підповзли ворожі танки, вдарили з гармат, похилився Микола вцілив осколок у груди. Глянув востаннє на кохану дівчину, навіки скліпив свої очі.

Підхопилися фашисти, біжать, лементують, ідуть, навіть не прихиляться, стріляють поперед себе з автоматів, бо побачили, що загинув кулеметник. Та жорстоко ошукалися. Залягла біля кулемета Луїза, і він знову заспівав карателям заупокійну пісню.

Падали вражені кулями фашисти, тікали ті, що вціліли, аж поки знову не вмовк кулемет. Вистріляла Луїза всі патрони. Знову пішли в наступ фашисти, ось вони вже запрудили яр.

Поклала Луїза Миколину голову собі на коліна, подивилася на його лице і жаль їй стало і своєї, і Миколиної молодості, загубленої фашистами. І заплакала вона пекучими сльозами, сльозами гніву й ненависті:

— Не дали рам фашисти пожити на білому світі, не дали нам одне на одного

надивитися, намилуватися нашими лісами, нашими нивами.

Плаче Луїза, падають її сльози на землю, на зелену траву, на стріляні гільзи.

Сколихнулася від страшного гніву земля, розітнули небо блискавиці, потекли схилами яру струмки води. То природа плакала разом з Луїзою, оплакувала її долю і долю тих, хто загинув у борні з підступним ворогом.

І утворилося в старому лісі глибоке озеро. Вода в тому озері чиста і прозора, ніби кришталь. І кажуть люди, що й понині сидить на дні озера молода партизанка Луїза, дивиться на свого коханого, і падають з її очей чисті сльози. Ніколи не висихає лісове озеро, не каламутніє в ньому вода, не заростає воно зеленими водоростями. Хлюпають у високі береги хвилі, голубі, прозорі, чисті, як вірне і незрадливе кохання дівчини.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

7. Лісове озеро. Записав Харчун Сергій в Самчинцях Старокостянтинівського району від Харчун Раїси Дмитрівни (1952) 2008 року.