☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські оповідання

Мильники
Народне оповідання Чернігівщини

Коли почуєш, дивуєшся, що за назва?

В сиву давнину люди жили надзвичайно бідно, засоби для існування знаходили самі. Готували для себе їжу та одяг самостійно. Під час роботи одяг забруднювався. Про сучасні порошки та мило й гадки не було. В зимовий час прали нижній одяг таким способом: замочували одежу, потім клали в жлукто, пересипаючи попелом, що лишався від спалених дров у печі. А потім заливали окропом, по кілька чавунів, нагрітих у печах. Накривали жлукто зверху і стояло воно зранку до обідньої пори. Потім кожну річ виймали і прямували до річки полоскати, як правило, на кладці, вибиваючи об неї. Масовий стукіт було чути з різних кутків села. Вибивали зимової пори прачем, це з дерева витесана товста дошка довжина 30-40 см з ручкою, за яку прач тримали. Жлукто являло собою відрізаний з дерева окоренок (частина від пенька ), товщиною 40 см, висотою один метр або ж один метр 20 см.

Серцевина видовбувалася, щоб було куди класти білизну, залишаючи товщину 2-3 см. Розраховувалось на кількість людей у сім’ї і, звичайно, силу і зріст господарів.

В літню пору використовували для миття рук і ніг «мило». Це рослина, яка квітувала на низьких, вологих місцях білими квіточками з широченькими порізаними листочками. Найбільш поширена ця рослина була у селі, недалеко від Ніжина, від чого і назва його пішла — Мильники.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

19. Мильники. Записано в Колісниках Ніжинського району від Кравченко Ганни Олексіївни (1945) 2008 року.