☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські оповідання

Моя родина під час війни
Народне оповідання Кіровоградщини

Моїй прабабусі Марії Михайлівні під час війни було 14 років. Німці в’їхали в село озброєні, ситі, на мотоциклах з колясками. Всі люди поховалися по хатах. Село завмерло. Німці заходили в двори, зупинялися в кращих хатах, а людей виганяли на вулицю, примушували рити собі землянки. Забирали все, навкруги тільки й чути було:

— Матка, яйко, млеко давай!

Всіх, без винятків, примушували працювати на німців. Керували людьми поліцаї-зрадники, набрані з односельців. Незабаром молодь почали забирати на роботу до Німеччини. Об’явили, що всім підліткам будуть робити щеплення і всі повинні зібратися біля контори. Коли всі прийшли, їх загнали в середину будинку, двері замкнули. Матерям сказали, що щеплення будуть проводити зранку. А серед ночі підігнали три вантажівки та почали заганяти всіх на машини, щоб не здійняли галасу, пригрозили їх розстріляти. Коли повезли їх по селу, дівчата заспівали пісню. Люди повибігали на вулицю та все зрозуміли без слів. Здійнявся галас та плач. Прабабуся розповідала, що той плач стояв у серці, розривав небо.

Відвезли їх в м. Олександрію. Там навколо наспіх збудованої в’язниці були натикані кілки, щоб неможливо було вистрибнути з вікна та втекти. На другу ніч партизани з Чорного лісу підпоїли охорону, яка складалася з поліцаїв, та відкрили в’язницю. Всі в паніці почали тікати, а прабабусина подружка Галя не втрималась та вистрибнула з вікна. Вона залишилась живою, але сильно травмувала ногу. Та односельці не залишили в біді, а понесли на руках. Ночувати доводилось в степу в копицях сіна, в ярах та лісосмугах. І вже майже біля села їх помітив поліцай, що їхав на підводі.

Він схопив її, сильно побив батогом і кинув на підводу. Не витримавши побиття та болю Галя втратила свідомість. Поліцай хотів везти їх до комендатури, але поміркувавши промовив:

— Тебе, Маріє, я заберу пізніше, а Галька і сама помре, такі Німеччині не потрібні.

І відпустив додому. Прабабусина мама сховала їх обох під піч, навіть заслонку замазала глиною, а через дірочку збоку подавала їжу. Поліцаї декілька раз приходили, робили обшуки, били маму, шукали дівчат. Та все було марно.

Через два дні Галя померла в тій норі, це був жах. Вночі її родичі забрали і тихо поховали в своєму садку. Моя бабуся пам’ятає ту могилу. Це були страхіття війни. З наступом Радянських військ село потрапило під обстріл. Снаряди та кулі свистіли з усіх боків. Горіли хати, падали загиблі люди, котрі не встигли сховатися в землянки. Найменший брат прабабусі Олексій помер, легені не витримали сирості, а серце — страху війни. До кінця свого життя прабабуся пам’ятала жахіття німецько-фашистської окупації, загиблих односельців та братика Олексія.

Внаслідок війни люди залишилися без хат, їжі та засобів існування. Повоєнне життя було відзначене голодом, холодом та тяжкою працею. Прабабуся казала, що життя було дуже тяжке, а війна — пекло.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

24. Моя родина під час війни. Записано від Куксенко Валентини Василівни в м. Світловодськ.