Українські народні казки

Образа

Народне оповідання Чернігівщини

Тихий зимовий вечір. Мерехтливі зорі таємниче підморгують у небі. Велика скибка місяця повисла над нашою хатою, так і хочеться на ній погойдатися. Благовість і якась таємничість висить у повітрі, бо ж вечір перед Різдвом. Починаю накривати на стіл. Відчуваю, що рухи якісь особливі навіть у мене. Мама сидить на покуті, уважно спостерігає, як ми з донею готуємо вечерю, час від часу дає нам поради.

— Сінця на стіл підстеліть під скатертину, кутю прямо в горщику поставте, не рунтайте її.

А коли на столі всі дванадцять страв і сім’я поважно сідає на свої місця, мама встає, бере ще одну ложку і тарілку, ставляє стілець.

— Бабусю, навіщо ви, адже всім вистачає?

— Не шуми, внучко, сьогодні треба балакать потиху, бо за столом ми не одні.

— А хто, бабусю, ще за столом? — посміхається доня.

— Ой, Яриночко, багато тут буде сьогодні сидіть і не можна їх розгнівати. А головне вдовольнить домовика, щоб добро було в нашій хаті.

— Вигадка то все, бабусю.

— Ой, не кажи так, внучко, не клич біду, бо було вже на моєму віку. Я теж була, як ти молода і несознательна, думала, що все то видумка, аж до тих пір, поки не трапилась у нашому селі історія.

Було це в той час, коли ми ще після голоду наїстися не могли. Отак у Рождественську ніч повечеряла сім’я, а то трохи оставили на столі для померлих і домовика, бо кажуть, що вони вночі трапезувати приходять. Піском долівку потрусили, щоб вранці сліди побачить.

А був у того Густима син. Якийсь він був непутьовий. От вночі, як сім’я поснула, встав Іван да й доїв усе, що було. Да ще й на домовика вину підкинув. Обмотав ноги онучами да й зробив слід по долівці од порога до столу і назад. А сам по лаві пішов да й ліг спать. А на ранок і не встав, попухли в нього ноги, ходить не міг. Його й по ворожках возили, й по лікарях, та ніщо не помогло. Умер Іван десь через рік, а мучився, дак не приведи Господи!

Були після Івана у Густима ще діти, да всі народжувались каліками. Або ногі покручені, або рот скривлений, а в одної дівчини «заяча губа» була. Розсердився, кажуть, домовик на все їхнє плем’я. Скільки знаю з Густимового роду, то всі каліки. Домовик не прощає зла.

Мама ще раз витирає ложку, змахує невидиму пилюку зі стільця, хрестить залишки їжі на столі і, шепочучи молитву, йде до ліжка. А ми ще довго прислухаємося до стогону вітру за вікном ( а, може, то душі померлих чи домовик просяться до нас на вечерю ) і, щоб не сполохати тишу, залишаємо кімнату.

— Христос рождається! — лине над землею.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

15. Образа. Записано в Даниному Ніжинського району від Пономаренко Наталі Полікарпівни (1920) 2008 року.