Оленчин дубочок
Народне оповідання Кіровоградщини
Жила в одному селі молода жінка з маленькою донечкою. Важко їй було, бо господарство тримала велике, щоб хоч якось прожити. Та й Оленка маленька, все на руки до мами проситься. А мамі все ніколи. От вона і придумувала для доньки іграшки. А донечці вони, куплені іграшки, чомусь не подобались. Вона любила все живе. То з собачкою бавиться, то з кішкою. А то годинами в квітнику сидить. Квітки розглядає, нюхає, придивляється, а не зриває. Дівчинка росла ніжною, доброю, дуже маму любила і все навколо себе. Вона нещодавно розмовляти почала, а тому з усіма розмовляла, навіть з деревами і квітами. От мама і думає: «Пошию я Оленці торбинку, а туди покладу горішки, каштани, жолуді, квасолю, горох — хай забавляється». Так і зробила.
Дала дівчинці торбинку, посадила її на рядні серед городу, а сама зайнялася посадкою овочів на городі. Перебирає донька добро з торбинки, говорить щось по-своєму.
Ось і сонечко уже на спочинок сідає час і додому. Підійшла мама до дівчинки, допомогла все зібрати, взяла на руки та й пішла до хати. Помили руки, вмилися, сіли вечеряти. Оленка й лепече щось мамі.
— Що ти говориш, донечко? — питає мама.
— Я на городі жолудь загубила, — відказує.
— Нічого, моя голубонько, знайдемо завтра.
Другого дня зовсім інша була робота в мами, про жолудь і вона, і донька забули. Проходили день за днем, місяць за місяцем. Дні стали коротшими та й сонечко уже не так пригрівало. Вранці і туманці стали над річкою, і вітерець холоднішим став, і листя пожовтіло. Одним словом осінь прийшла. Знову вийшла мама з дочкою на город на цей раз уже урожай збирати. До самого вечора працювали. Маленька Оленка,як могла, допомагала мамі. Уже й до хати зібралися йти і тут дівчинка як закричить:
— Мамо, дивись яке малесеньке деревце у нас серед городу виросло!
Підходить мама, дивиться, а й справді росте малесенький дубочок.
— Це, донечко, твій дубочок, бо він виріс із того жолудя, що ти навесні загубила.
— Мамо, нехай росте, я його доглядати буду, — просить дитина.
Сіла біля нього, бур’янець вищипує, милується, щось йому розповідає.
— Добре, нехай росте, — погодилась мама, — але його треба обгородити і взимку від злих та лютих вітрів і морозів захистити.
Так і зробили. Обгородили дубочок, щоб не зачепити плугом, коли город орати будуть. Ось і зима настала, і морози перші вдарили. Просить Оленка маму:
— Ходімо, маленький дубок обкутаємо землею і листям прикриємо.
Зробили і це. На Новий рік і сніг випав. Сидить дівчинка в теплій хаті,а думки там із дубочком. Шепоче сама собі щось.
— Що ти там говориш? — питає мама.
— Це я вголос про своє деревце думаю, як там йому.
— Заснуло деревце під снігом, ніби під теплою ковдрою, припало до матері-землі, бо тільки вона його розуміє і дбає про нього. Добре йому, доню, не хвилюйся.
Незабаром прилинула весна. Оленка на цілий рік подорослішала. Сонце послало на землю ласкаве проміння і пробудило все від сну. Проснулося й Оленчине деревце. Листочки з’явилися маленькі. Росте дівчинка, росте деревце, набирає сили та краси у свою крону.
Минуло чимало років. Зовсім дорослою красунею стала Оленка та й маленький дубок за ці роки перетворився у могутній дуб. Шумить своїм листям, з дощем і сонцем товаришує та й про Оленку не забуває. Підійде дівчина до нього, пригорнеться до стовбура, а він ніби читає її думки, простягає свої віти-руки до тендітного стану дівчини, ніби обняти хоче. Чує Оленка, говорить хтось до неї:
— Що ти припала до нього? Найняли б когось та й зрубали, а то півгороду займає, не росте під ним нічого.
— Що ви таке кажете, дядьку? Це ж мій дубок. Він ріс разом зі мною, він мені як брат, як порадник, йому про все можу розповісти і він мене ніколи не зрадить.
— Ні, не будемо ми його рубати, — обізвалася мати, — нехай росте, радує Оленку та милує око людей перехожих.
І до сьогодні росте дуб серед городу. Оленка заміж вийшла. У місто виїхала. Та тільки кожного разу коли приїздить до рідного гнізда, так і до дуба біжить, сили й мудрості набирається.