Українські народні казки

Про Новопавлівку

Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

— Бабусю, розкажи мені щось цікаве, — як завжди липла до старенької улюблена правнучка Світланка.

Задумалася бабця.

— Ну, що ж, слухай. Давно це було, багато води спливло нашою річечкою з тих часів. Якось влітку вирішила могутня цариця Катерина вирушити в подорож, оглянути свої володіння. Зібрала придворних і наказала лаштуватися в дорогу.

Попереду всіх зі своїм почтом їхав царський улюбленець Грицько Потьомкін. Їхали степами, полями, минали села і міста. Не скрізь був порядок. Та, щоб настрій у цариці не погіршився, Потьомкін швиденько (з допомогою слуг і солдатів) прикривав бідненькі хатини дерев’яними, гарно розмальованими щитами. Здаля здавалося наче й справді з гаїв виглядали чепурні біленькі хатки: кругом порядок, всім любо жити серед пишного цвіту мальв, золотих соняшників, буйних трав, розкішних садів.

Ось так, минувши багато таких «сіл», добралася Катерина і до нашої невеличкої слобідки Підгородньої. Карета цариці зупинилася на узвишші.

Перед зором володарки розкинулася широка долина, через яку, виблискуючи на сонці протікала гарна річка, кучеряві верби купали свої віти у воді, високі трави, безліч квітів, спів пташок і чисте-чисте, мов кришталь, повітря заворожили Катерину.

— Здесь будет город, — звеліла цариця. — Я подарю его моєму сьіну Павлу.

У цей час до неї наближалася група селян. Бідно, але чисто одягнені, вони підійшли до Катерини привіталися.

— На колени! Перед вами царица-матушка, — звелів Грицько Потьомкін.

Жінки попадали на коліна, а кілька козаків, знявши шапки, залишилися стояти, серед них був і зовсім юний хлопчина.

— Вьпороть за непослушание! — звелівПотьомкін.

І гордих красенів-козаків відшмагали різками до крові, найбільше дісталося хлопчині, який жодного разу не застогнав, не зронив жодної сльози. Навіть ті, що чинили кару, здивувалися:

— Як звуть тебе хлопче? Чийого ти роду?

— Кличуть мене Павлом, а роду я козацького, — прошепотів хлопець і втратив свідомість.

Плакала матуся за синочком, тужили жінки за чоловіками. Їх сльози падали в річку і вода в ній стала солоною.

— Ой, бабусю,то річка наша тому називається Солоною?

— Так, дитинко, слухай далі. Уночі гучний грім прогримів над шатрами, де спочивала цариця. Блискавки стрілами різали чорне небо, від грому здригалася земля, налетів вітер, і поливав дощ. Небеса ніби розгнівалися, потоки води ринули до річки. За два дні земля перетворилася на болото, річка розлилася, вода підступила до табору Катерини. Налякані придворні під зливою швидко збиралися, кваплячи слуг. Цариця втікала.

— А як же місто? Чого його не побудували?

— Чому ж, місто збудували, але в іншому місці, може чула — Павлоград? А наше село з тих пір назвали Павлівкою.

— На честь царського сина?

— Та ні, може, так і хотілося б цариці, але село наше носить ім’я того сміливого і гордого козацького сина Павла. Згодом до назви Павлівка додали слово «Нова» і село стали називати Новопавлівкою.

В селі нашому живуть гарні, сміливі, роботящі чоловіки — нащадки козаків і найгарніші у світі дівчата. Всі ми любимо наше село і часто називаємо його просто Павлівкою. А річечка Солона з тих пір стала сумирною і лагідною, розливається правда, але весною.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

26. Про Новопавлівку. Записано від Канівець А. Л. в с. Новопавлівка Межівського району 2009 року.