Українські народні казки

Про огняних коней

Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Раніше ми скрізь пішки ходили. Тоді в нашому селі не було ні церкви, ні базару, того й ходили кожну неділю аж у Смілу.

Було, собиралися десь в дванадцять часов ночі край села й гайда полями, степами на базар. Якось договорилася із кумою Катериною, що зустрінемося опівночі край вулиці, підемо в Смілу. За вечора вклалася спати, прокинулася десь близько дванадцяти, взяла вузлик із водою й хлібом, вийшла та і йду вулицею. А ніч видалась така темна, хоч око виколи.

Доходжу до цвинтаря, аж тут такий гул, наче аж земля труситься. Остовпіла, ні туди ні сюди. Дивлюся, аж з гори попід цвинтарем летять троє білих коней, а округ них огняні кола. Поперед мене пробігли, ввірвалися в ближній двір і щезли, наче й не було. Я із переляку побігла, не помню, як опинилася край вулиці. Розказувала потом дівчатам-не повірили. Тіко коли повертали додому, узнали, що померла баба Настя. То до неї заскочили опівночі огняні коні.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

21. Про огняних коней. Записано від Скорик Антоніни Степанівни (1914) Ткаченко Ольгою Петрівною у 2008 році.

Легенди та розповіді записані від Скорик Антоніни Степанівни (1914), жительки села Ташлик Смілянського району Черкаської області, освіта три класи й два коридори, колишня колгоспниця (ланкова). (Таку інформацію про розповідачку дала вчителька школи № 7 в Смілі Ткаченко Ольга Петрівна, особа, не позбавлена гумору. Упорядник вирішив і всі розповіді, і супровідний напис пані Ткаченко зоставити в первозданному вигляді, без жодної правки. І в такій послідовності, як воно було подане. Одні розповіді можна вважати легендами, інші — оповідками. Але вирішено не класифікувати, а подати в такій послідовності, в якій подала розповідачка).