Українські народні казки

Родове прокляття

Народне оповідання Кіровоградщини

Було це наприкінці дев’ятнадцятого століття в мальовничому селі Турії, що розкинулося по обидва боки річки Гептурки. На Вівчарівці, (так називається одна з частин села) ближче до лісу, проживала в дряхлій хатині вдова з двома синами Настасем та Кузьмою. «Добрими», мабуть, були сини, коли мати, не витримавши знущань над собою, залишила синам хату, та й пішла світ за очі. Опинилася вона в Мотронівському монастирі. Там влаштувалася пташницею.

Та образа на власних дітей все більше затьмарювала розум матері. День і ніч жінка молилася Богу, аби він якнайсильніше покарав їх за завдане зло. Дванадцять п’ятниць спостила, насилаючи тим самим прокльони на всю родину в дванадцятому поколінні. Неймовірно, але Всевишній, мабуть таки, почув мольбу матері і так само безжально скарав синів.

Про долю Настася мало що відомо. Одружився і проживав у родинному гнізді. В першому шлюбі народилося двоє дітей, а коли жінка померла, довелося створювати іншу сім’ю. Там теж були діти, але відомо, що їх скосила голодовка 33-го року. Це все, що відомо про Настася.

А ось Кузьма спокутував свої гріхи до скону. Спочатку було все так, як у людей. Одружився та й взявся вити власне гніздо поруч з батьківською хатою. А далі пішли дітки одне за одним — славні, мизатенькі, круглолиці. Та ось біда... Досягаючи 8-12 — літнього віку, без жодної на те причині, вони помирали. В родині народилося 15 дітей, але повноліття досягли лише п’ятеро з них — Григорій, Прокіп, Ганна та моя бабуся Оляна. У кожного з них склалося по-різному, але в цілому невтішно. Ще з самого початку, коли Кузьма одружився і звів свій вугол, молода дружина з невідомих нам причин надумала відвідати ворожку. На кутку все як на долоні, нічого не втаїш. Вийшла молодиця з коромислом по воду, а сороки-цокотухи тут як тут:

— Що ж тобі, Онисько, ворожка таки сказала?

— Ой, такого наплела... Сім мішків вовни і всі неповні, — намагалася оговтатися жінка.

— Та розкажи ж, — наполягали молодиці.

— Ворожка сказала, що в моєму дворі люду кишітиме, яку вулику бджіл, але житимуть в ньому чужі-чужісінькі люди. Хіба може таке бути? Ха-ха-ха, — намагалася запевнити цікавих Ониська.

Згодом так і сталося. Але все по порядку,

Ганна вийшла заміж молодою і стала жити через сіни в батьковій хаті. В неї народилося троє дітей, але дуже швидко вона захворіла на сухоти і раптово померла у віці 26-ти років. Чоловік виїхав, а діти не вціліли, всі померли від недогляду.

Марія, побравшись з чоловіком на прізвище Танана, не спромоглася й на одне дитя, бо слідком через рік померла. Щоправда, Прокіп та Гришка пустили в світ дітей, а ті, в свою чергу, теж дали потомство. Самі ж брати померли надто молодими.

Моя ж бабуся Оляна, рано осиротівши, стала покриткою, хоч згодом молодята й побралися. В сім’ї одна за одною народилось двоє дівчаток, тітонька Марійка в 1925 році та моя мама Люба у 1926-му. Перед самою голодовкою знайшлася ще й Меланя та через півтора року, 15 липня 1933 року, голод забрав дівчинку, а рівно через тиждень померла й бабуся Оляна. Марійка ж і Люба виросли, хоч також дуже рано осиротіли. Вони повиходили заміж народили по троє дітей, серед яких є і я. Нині моїй мамі 84-й рік, скільки відмірено ще, невідомо.

Що ж до Кузьми, то страшна хвороба навіки прикувала його до ліжка, він не міг ходити. Кажуть, був свищ на нозі, заживо згнив і помер ще молодим. А в тому подвір’ї, де мешкала велика родина, справді, як колись сказала ворожка, здавна живуть чужі люди.

Коли Оляна, кровна дочка Кузьми, померла, залишився господарем її чоловік Василь з дівчатками. Згодом одружився вдруге І разом вони народили ще двох синів, які по крові вже не мали ніякого зв’язку з попередніми господарями. Сини виросли, завели свої родини. Один з них, Іван, залишився на цьому роковищі. Тепер тут проживає його овдовіла дружина.

Ось така життєва історія відбулася колись у моєму корінні і записана мною від мами — Люби Василівни.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

4. Родове прокляття. Записано від Лінчевської Любові Василівни (1926) у с. Турія Новомиргородського району.