Українські народні казки

Розкошівка

Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

До 1921 р на нинішніх землях села Розкошівка були окремі поселення розташовані в різних місцевостях, які називалися: Пукалівське, Парфенове, Лозіцьких, Кутулупів (біля цвинтаря).

У 1921-23р почали переселятися у село, яке створювалося понад річкою, люди із села Русалівка. Остільки простору для забудівель було дуже багато, то і село назване Розкошівка (від слова розкішний). Першими, хто почав будувати, були Білецькі, Балани.

Цікаво те, що хати будувалися за одним стилем архітектурним (кімната, сіни). Хати були вимурувані із глини, а вкриті соломою(снопами). Біленькі мазанки були дуже подібні між собою. Інколи господарі навіть робили обмін хатами у випадку, коли засварювалися із сусідом. Що цікаво, що із фруктових дерев насаджувалися лише вишні, а із декоративних — явір. Навесні село потопало у вишневому цвіті.

Перше весілля у селі було у красивої дівчини на ім’я Яринка. Керуючим пана Русаловського був Розкошевський, який одним із перших переселився із Русалівки. 1924 року він був репресований і більш у село не повернувся. Можливо, і назва села походить від цього прізвища.

Земля здебільшого оброблялася виготовленими самотужки дерев’яними плугами, в яких запрягали коней, волів, корів.

В кінці 20-х років , першого трактора у село пригнав Прокіп Дробаха. До 1933 року селяни жили заможно, бо було вдосталь землі, яка власно оброблялася і давала гарні врожаї. Тому над селом в вечірній час завжди було чути з різних сторін, як звучала гарна українська пісня.

Не думало село, що у 32-ЗЗ році прийде велике горе. Люди пухли і вмирали з голоду. Вже не чути було пісень, а майже у кожному дворі був стогін, плач, крик знедолених, голодних моїх односельчан. А активісти в цей час ходили попід хати і збирали все до останньої крихти. Загинуло від страшної голодної смерті 80 чоловік.

Та вистояли мої односельці страшні роки голодомору і вже в 1935 році зібрали хороший урожай. Люди стали оживати.

Було б непогано, якби в 1941 р страшна фашистська нога не ступила в моє село. Чоловіки і молоді хлопці пішли боронити рідну землю, а жінки з маленькими дітками (а і із старих чоловіків був лише Білецький Кіндрат), залишилися в окупованому німцем селі. Німці лютували і в 1942році вивезли до Німеччини молодих дівчат, підлітків-хлопців і село зовсім опустіло. Декілька разів Розкошівка переходила з рук німців до Радянської Армії. В 1944 році радянські війська евакували всіх жителів села. Лишилися тільки ті, хто не міг іти. (В погребах залишилися Сокотюк Євдокія із донькою Вірою, Горкун Параска з дочкою Ганною, Пукаленко Ганна з дочкою Марією). Ці нещасні були очевидцями страшної пожежі. Село горіло пекельним вогнем. Залишилася тільки одна хата, Анущенко Кирила, бо була вкрита бляхою.

Ті, що були евакуйовані, дійшли до Крачківки і там отримали звістку про те, що радянські війська село звільнили. Люди повернулися, але застали страшні спалені хатні руїни. Деякі елементи хат уціліли (печі, штандари, погреби) там люди і проживали. Добре, як було тепло, тихо, сонячно, а в дощову погоду доводилося виходити просто на вулиці. Дякувати Богу , що це був березень місяць.

За все літо в селі виросли хати, такі ж самі біленькі мазанки. Це був 1944 рік. Жінки з дітьми будувалися, засівали ниви і з нетерпінням чекали на повернення своїх чоловіків. До села не повернулося із далеких фронтових доріг 56 чоловік.

Післявоєнний період був нелегкими для моїх односельців. Школи в селі не було. Діти ходили на навчання до сусідніх сіл. Закінчували по чотири класи, а пізніше вже було організовано семирічну школу (не в нашому селі).

Перша початкова школа у селі була утворена у хаті старенької баби Марії на прізвисько Гананихи. Перші вчителі — Руденко Я.В. та Білоус М.М. У 60-х утворено було радгоспне господарство на базі села Мар’янівки і наше село теж увійшло до цього складу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

49. Розкошівка. Записано в Розкошівці від Таран Марії Пилипівни (1922) 2008 року.