Українські народні казки

Спогади очевидців голодомору 1932—33 років

Панасюк Василь Каленикович

3има тягнулась занадто довго. В багатьох опухали ноги, набрякало обличчя, в дітей роздулись животи, повсихали ручки і ніжки. Люди падали, як мухи. Їх підбирали на підводу, вивозили на цвинтар і там хоронили — закидали землею без домовини, священика, а бувало і без рідних, бо нікого не зосталося.

Люди сподівалися тепла, весни, думали, що, може, тоді виживуть. А коли вона прийшла, то скубли все, що почало зеленіти: кропиву, пшінку, лободу. Їли все, хто що бачив...

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

1. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Кузьмін Марія Іванівна

В нашій сім’ї було троє дітей, а також тато, мама, бабуся. Щоб врятуватися від голодної смерті, батьки закопали в землю трохи зерна, але хтось його викрав. В голодний рік пішла від нас бабуся, сказавши мамі:

— Тобі треба рятувати дітей, а я вже стара, все одно треба помирати.

Скоро після того бабуся померла. А врятувала нас корова, яку мої брати, коли настала весна, пасли у своєму саду. А синочок моєї двоюрідної сестри помер.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

2. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Темник Ганна Іванівна

Весною ходили на поле, де був кагат. В ньому залишилась гнила картопля, то її їли. А коли на липі з’явились бруньки, ми їх рвали, сушили і пекли млинці. Їли кропиву, вишневий цвіт. Була у нас конячка, яку тримали в сінях, боячись, щоб ніхто не викрав.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

3. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Ванжула Ірина Матвіївна

Пекло тривала не день, не два, не тиждень. В селі зникли коти, собаки, щурі. Діти шукали равликів, жаб. Померлих хоронили у мілких ямках, через що у повітрі стояв нестерпний сморід. Назавжди у пам’яті вкарбувалась картинка.

Йдучи полем, я побачила маленького хлопчика, який лежав на землі з невеличкою торбинкою на плечі, з якої виднілися дві цибулини. А ще пам’ятаю, як жінка і її дочка пішли в сусіднє село до родичів, залишили вдома трьох синів. Коли повернулися, то живими хлопчиків не застали. Ті померли від голоду.

В нашій сім’ї помер дідусь Микола Хомич. На наших Ванжулах, де всього 50 будинків, померли від голоду 48 людей. Це ті кого я пам’ятаю.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

4. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Порохня Марія Василівна

Раніше, десь у 31 році, точно не пам’ятаю, бо була мала, влада забирала врожай. Хліб, а головне, зерно вигрібали усе. Був староста з людьми, які ходили по хатах і забирали в кого що було. Зерно ховали по коминах, потроху закопували. Худобу не забирали, так ми і вижили. Ми збирали колоски і здавали за копійки.

В 33-ому році від голоду помер мій дядько, його жінка та їх два сини. В кого не було нічого, ходили по полях і збирали двохрічну картоплю, вибирали крохмаль і пекли з нього млинці. А їжа взагалі була в Торгсінах. Було все, але тільки за золото. Були такі, які закопували золото, а самі помирали від голоду. Було їдно людоїдство, батьки з’їли свою дитину, задушили і зварили в горшку. Люди заявили, то їх вели до сільської ради разом з тим горщиком. А що з ними було, не знаю. Цей випадок згадують досі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

5. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Ванжула Варвара Романівна (1917 року народження)

Помню і ніколи не забуду 32- 33 роки, бо в 46 році чуть було вже легше нам. Забирали урожай представники влади, іздівалися, як хотіли, виганяли з хат, лазили по горищах, забирали всьо і кудись вивозили. Зброї в них не було, а були нагайки і такі «шпігалки», якими вони шукали людей і їжу під солом’яними стріхами хат. Нікуди від них не можна було сховати. Знайдуть всюди, навіть на горі в лежаках знаходили зерно, хустки, одяг. Забирали геть і столи, і лавки і ліжка.

Побачила, шо йде бригада, а брат менший, Сашка верещить. Цю бригаду вже знали всі в селі. Ходили посеред дня. Вночі чого їм ходити? Такі були хлопці молоді, крепкі, в комсомол певно поступили, а ходять розкулачуют і іздіваються над людьми. Мене тоже вигнали з хати, а я маленька пішла, плачучи по селі. Люди їли хто шо бачив, шо було під руками: і листя дерев, і кору, і гнилу бараболю, вибирали крохмаль і пекли млинці. А мені трохи повезло, бо я була в наймичках. Мені там давали чай несолодкий, якусь похльобку і маленьку скибочку хліба на цілий день.

Одного разу почула таку повість, що одна жінка зварила свою дитину і з’їла її. Но казали, шо та жінка була вже без ума. А по селі їздила підвода-гарба, на яку скидали людей і живих, і неживих, тих, шо вже доходили (щоб не їхати ще завтра по них) і звозили в одну яму на цвинтарі. Зараз на тому місці навіть трава не хоче рости.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

6. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Панченко Ялина Артемівна (1904 року народження)

Коли почалася голодовка, стало багато людей вмирати. Ми з чоловіком тримали корову і коня. І от одного разу захворів кінь і чоловік попросив ветеринара, щоб прийшов подивитися. Ходив лікар декілька разів, ось прийшов і цього разу. Подивився та й сказав, щоб ми вийшли, він впорається сам. Ми повиходили. Через деякий час чоловік вирішив зайти подивитися. Тільки переступив поріг хліва, бачить — кінь лежить вже зарізаний, а лікар ріже м’ясо на кусочки і роздає сусідам. Я як побачила, стала дуже плакати. А люди їли м’ясо сире...

Рано навесні, тільки сніг зійде, біжимо на поле і шукаємо гнилої бараболі, щоб з’їсти. Збирали бруньки ліщини і пекли млинці. А то буває зберуся з молоком на базар до Стрижавки, продам його, а за ті грошенята йшла до магазину і купляла хліба. Несла його додому і не сміла і кусочка з’їсти сама.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

7. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Трушківський Мар’ян Франкович (1917 року народження)

Одного разу йшов до школи і побачив, що під тином лежав чоловік, він був непритомний, але трохи ворушив губами. Зупинився біля нього і почав рвати листочки зеленої трави і підносити до рота цього чоловіка. Він став цю траву жувати. Потім до мене підійшло ще декілька хлопчиків і ми почали підводити його на ноги, але він весь час падав, бо не міг стояти на ногах. А що я був самий старший серед дітей, я хлопчикам сказав, щоб годували його травою. Чоловік їв усе підряд, що йому давали діти. Я навіть не міг подумати, що коли я прийду з людьми, він помре.

В нашій сім’ї було восьмеро дітей, але з голоду ніхто не помер, бо батьки тримали корову. Ми, діти, ходили на поле і крали буряки, ховали їх, щоб ніхто не бачив та не забрав, а мати з них варила кашу. В магазинах щось купити можна було — не було грошей.

Одного разу я знайшов 20 копійок. Вирішив піти до лавки і купити кусок хліба. Прийшов, даю гроші продавцеві. Він подивився на гроші, попробував на зуб, а потім врізав мені скибку хліба. Я не став зразу їсти, а вирішив принести додому. Тільки хотів покласти скибку в торбу, як продавець підскочив до мене і видер у мене хліб, а мене вигнав з лавки.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

8. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Іваниця Олександра Іванівна (1924 року народження)

Я була ще мала, коли почався голод, але мені дуже запам’ятався один випадок. Одного разу я бачила, як представники влади по селу збирали людей на підводи, а потім вивозили їх за село і кидали всіх в одну здорову яму, і загорнули її. Потім я зрозуміла, що вони збирали тих людей, які вже були при смерті. Але представники влади не чекали поки вони повмирають, ховали їх ще живими. І там, де цих людей поховали, земля ще цілий тиждень ворушилася. Це було дуже страшно, тому люди ховалися, щоб з ними не зробили так само.

Сум і жах був незабутній. Люди ставали самі на себе не схожі. Не обминув село і найгидкіший витвір голодомору — канібалізм. Його жертвами в першу чергу ставали слабкі і довірливі — діти. Були випадки, коли людожерами ставали батьки. Скільки замордував голодомор жителів села? Цього зараз не можна встановити. Але, зрозуміло, це сотні людей.

Все далі й далі відходять роки голодомору. Все менше й менше залишається його свідків. Час невблаганний: відходять люди старшого покоління у вічність, забираючи з собою спогади.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

9. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Зінець Ганна Сергіївна

Голод та злиденне життя змусили підлітків нашого села Ляшко Ганну Арсентіївну та її брата Івана залишити рідну домівку і піти до родичів чи знайомих у Хижинці. Стомившись, вони попросились переночувати в одній із хатин у селі Вінницькі Хутори. Прокинувшись вночі, Ганна почула розмову хазяїв.

— Куди ж ми його подінемо? В нас і так повні діжки м’яса — прошепотіла

господиня (мається на увазі — людського м’яса).

— Та десь знайдемо, — відповів чоловік.

Дівчина затаїла подих. Коли хазяї десь відійшли, вона швидко розбудила братика.

— Ваню, вставай! Тікаймо скоріше звідси. Нас хотять зарізати!

— Куди ж це ви посеред ночі зібралися? — поцікавилася хазяйка, помітивши, що її гості йдуть надвір.

— Та нам треба вийти надвір. Ми повернемося, — відповіли діти.

І залишивши цю жахливу оселю, діти чимдуж побігли до родичів. Людоїдство жахало та обурювало селян. Траплялися випадки, коли односельці чинили самосуд над людожерами, а представники влади розцінювали канібалізм, як наслідки «куркульської провокації», давали йому політичну оцінку. Адже для них це гинули нащадки «петлюрівців» «куркулів», «бандитів».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

10. Записали члени пошукового загону «Пам’ять» у селі Мізяківські Хутори Вінницького району 2008 року.

Шимкова Марія Денисівна (1918 року народження)

На ті області, де хоч трохи вродило, наклали великі плани хлібозаготівлі. Незміцнілі колгоспи не могли його виконати, тоді звернулися до індивідуального сектору із сталінським «изьять излишки», а дехто постарався забрати до крихти. Коли забрали все зерно з колгоспних комор, то взялися за людей. Забрали в них і той мізер, що давали їм в колгоспі, і те, що вродило на людських городах: картоплю, жито, квасолю, цибулю...

В 1933 році мені ішов п’ятнадцятий рік. Жила зі своїми батьками, дванадцятирічним братом і восьмирічною сестрою в селі Степанки, яких теж не обминув голод. Батько Денис Олексійович мав свою десятину землі, круподерку, коня з підводою, корову з телицею. Під час колективізації землю, телицю, круподерку, коня з підводою і плугом забрали до колгоспу. Із свого клаптика городу сім’я зібрала трішки пшениці, яку теж забрали активісти, але сім’я встигла заховати під піччю в погрібчику три мішки зерна. Зверху все було заліплено глиною. Той погрібчик був непомітно викопаний в землі. На цьому зерні і молоці від корови сім’я і врятувалася взимку і весною 1933 року.

А коли вже зерно скінчилося, мусили їсти палянички із бурячиння і лободи, із додаванням крохмалю з гнилої загубленої картоплини, бруньки і листя з липи, торішні плоди шипшини і все, що можна знайти.

Сім’я не померла з голоду, але у батька від нестачі їжі ноги попухли, а матір теж майже не могла ходити. Мене разом із 12-річним братом гонилина роботу в колгосп сапати буряки, а брата носити сапаючим воду.

Люди від відчаю ходили по полях і садках, шукаючи хоч щось їстівне. Їли кору із дерев, коріння, бруньки і листя з липи, бурячиння і лободу, все що можна було їсти. Але всі ці дари природи не змогли врятувати усіх. Третина села вимерла від голоду.

Неподалік нашої хати жила дуже бідна сім’я — батько, матір і дівчинка трирічного віку. Коли дівчинка померла, батьки, втративши від голоду розум, зварили і з’їли дитину, а невдовзі попухли і померли й самі. Люди від нестачі їжі були такими кволими, що не мали сили навіть прибирати і відвозити хоронити на цвинтарі своїх померлих близьких. Часто і прикопували трупи прямо в садках чи за городами.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

11. Записала Свистун Алла у с. Мальчівці Барського району 2008 року.

Адасюк Андрій Григорович (1926 року народження)

Я з Оксанкою грався на полі. Їй було чотири роки. Раптом її покликали батьки. Вони пухли з голоду і вже не могли ходити. Після того дня я вже не бачив її. Пізніше дізнався, що тоді востаннє грався з подругою, бо батьки зарізали і зварили її, щоб прогодувати ще вісім дітей. Випадок людоїдства було виявлено не вперше...

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

12. Записала Мурей Аліна у с. Мальчівці Барського району 2008 року.

Блащук Аделя

Як і в кожному селі, у нас люди поділилися на бідних і так званих «куркулів», як їх прозвали тогочасні радянські керівники. Адже куркулями називали господарів землі, які мали коней, плуги, борони, велику рогату худобу, вівці і до того ж ці люди вміли і бажали працювати на землі. Безумовно, за рахунок своєї праці, вони жили в достатку.

А що ж сталося в далекому 1932-му році? В усіх, у кого був реманент для обробки землі, коні, худоба — все насильницьким шляхом забиралося. В селі на той час були поширені стодоли. Це були великі будівлі, в яких утримувалося все господарство сім’ї. А коли почали створювати колгоспи, то потрібно було збудувати приміщення для утримання коней, великої рогатої худоби, зберігання реманенту, зерна, то почали руйнувати стодоли, збирати будівельний матеріал і так за рахунок чужої праці створювався колгосп. Люди з великою тривогою зустріли створення колгоспу, але проти тодішньої системи керівництва важко було піти супроти. Ось настав важкий час. Голод, який був штучно зроблений, забрав багато ні в чому невинних людей.

Представники влади ходили в усі будинки і забирали все, що знаходили із продуктів харчування. Навколо села стояли спеціальні пости, які стежили, щоб жителі не йшли в інші села, щоб щось обміняти на продукти харчування. Ніхто не звертав уваги на наявність малолітніх дітей. Люди їли гнилу картоплю, бур’яни, гриби, що викликали гострі хвороби. Дітям давали пити відвар з маковиння, щоб ті не плакали. І найгірше те, що у нашому селі неодноразово траплялися випадки людоїдства.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

13. Записав Ткачук Сергій у с. Мальчівці Барського району 2008 року.

Грабовляк Тетяна Федорівна (1921 року народження)

Важке було життя. Сім’я складалася із семи чоловік. Батько працював на залізничній колії у сусідньому селі Митки. Весна і літо 1932 року були холодні, дощові. Досить таки складний час, а тут ще й почали ходити по хатах і збирати всі припаси, які мали люди.

Був випадок, коли одна сім’я сховала зерно в стіні свого будинку, і те знайшли. Батько приносив супу з Миток, там йому давали такий пайок. Всі діти в сім’ї вижили, тільки батько помер у 1933 році. Для того, щоб вижити, їли бур’яни, мололи на жорнах бурякове насіння. А мололи на жорнах так, щоб ніхто не знав, бо в кого знаходили жорна, розбивали.

Дуже багато людей вмирало. Спеціальна команда, яка збирала померлих, не встигала вивозити всіх мертвих. Іноді забирали і тих, хто ще ледь дихав, щоб другий раз не вертатись за ними.

Багато хто ходив в село Токарівку за скойками. Навесні 1933 року збирали мерзлу картоплю. Були випадки, коли їли дітей. Якщо сім’я була багатодітна, то найслабшу дитину з’їдали.

Дуже важко працювала мама в полі. Давали сто грамів зерна на один трудовий день. Звичайно, цього було мало, щоб прожити. Траплялися випадки, коли жінки ховали колоски. Одну жінку, за п’ять знайдених колосків, засудили на вісім років. Хто з людей мав корову, тим було легше вижити. В кого не було — вмирали цілими сім’ями.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

14. Записала Бездітна Алла у с. Мальчівці Барського району 2008 року.

Рудик Марія Мільонівна (1927 року народження)

Хоч я ще була зовсім маленькою, але ті страшні роки не забуду ніколи. Досі мені сняться кошмари, в снах мене переслідують ті жахіття.

Як зараз пам’ятаю той день. Брат Андрій (1915 року народження) пішов в поле нащипати кілька колосків жита, а мама вже лежали на ліжку, хворі від недоїдання. Коли повернувся Андрій, мама померли. Він привів тітку, щоб помогла поховати матір. Та прийшла, пошукала в скрині одяг, щоб одягти покійну. Знайшла спідниці, полотно, але Андрій не дав весь шмат полотна, сказав, що на сорочку йому ще буде. Завернули маму в рядно і так повезли на цвинтар.

Цього ж дня померла сестра Параска в сусідки Марії Досій. Та не могла її поховати, то просилася, щоб в одну могилу з мамою поклали. Батько мій ще раніше помер за маму. Залишилася я сиротою. Брата тітка забрала в Одесу, там поливав квіти біля санаторію, Він приїхав, продав хату за 40 рублів і знову поїхав, а мене залишив на вулиці, як кажуть «без кола і без двора».

Я пішла попід хати просити шматка хліба. Не дай, Боже, таке ще комусь пережити, коли немає що вдягнути, що з’їсти, де переночувати, зігрітися. Люди давали, хто що мав, а що тоді мали? Не дивлячись ні на холод, ні на страх, я ходила від хати до хати, з села в село, сама не знаючи куди мені податися.

Одного разу я йшла полем по колії від саней. Вже розвеснялося, струмочки текли, під ногами мокро. У мене на ногах валянки без калош. Холодно так було, вітряно, їсти хотілось. По дорозі мені зустрілась дуже добра жінка. Побачивши, що я замерзла, ноги промочила, забрала мене до себе, розпитала, звідки я, хто батьки. Виявляється, вона теж родом з Мальчовець, Леся Ланова. Вона мене відмила, розчесала, нагодувала, постелила спати.

Вранці зібрала щось в дорогу, направила куди йти назад в село. Так я довго скиталася. І не одна я така була. Багато дітей посиротив той голод. Родина в мене була, але ніхто не хотів брати до себе.

Прийшов до нас з Примощаниці голова колгоспу Михайло Юкало. Він просив людей, щоб взяли мене, а він буде писати трудодні. Але ніхто не взяв.

В той час багато людей виїхали з України в Москву до родичів, чи в інші міста, щоб пережити голод. Хати залишалися без догляду. В одній із таких хат голова зробив притулок для сиріт (називали його «патронат»). В патронаті тоді було десь 17 дітей. Нам їсти варила Мар’яна Кричківська. Вона була родом із Моївки, десь з-під Могилева, Так я вижила.

Багатьох людей тоді репресовували, відсилали кудись. Назад ті не повертались. Великими налогами, податками гнобили. І свої люди їх збирали, забирали безжально все з домівок, били горшки, жорна. Люди, які пережили голодовку, вмирали дуже від того, що поїли хліба, коли вродив урожай. Страшно було глянути: трупи валялися по дорогах, полях, в лісах. Багато хто йшов по гриби, збирав їх і вкидав у суп, чи якусь «похльобку». Дехто їв сирими, не вареними і тут же падав.

Всіх померлих на конях чи тачках везли на цвинтар і скидали в яму по 10—12 чоловік. Нерідко з ями чувся ще стогін. Тоді заборонили ховати людей, які ще ледве дихали. А щоб перевірити, чи людина жива, ставили скельце чи дзеркальце до рота. Якщо ще є хто живий, то скельце спітніє.

В нашому селі траплялися випадки людоїдства. Одна родина мала дитинку трьох років. Так вони її зарізали і з’їли, але самі все одно не вижили. То був такий час, коли самому було страшно вийти на вулицю.

Нехай Бог вбереже всіх нас від такого лихоліття, хай не повториться страшний голодомор.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

15. Записала Виноградова Аліна у с. Мальчівці Барського району 2008 року.

Досій Марія Григорівна (1914 року народження)

Жили ми дуже бідно. В сім’ї було 11 дітей. Батько помер ще у 1925 році, коли найменшій дитині було три роки. Ми залишилися з матір’ю. У той період люди здавали свої земельні наділи в колгосп. Наша мама тоже була активісткою і віддала свою землю. До нас прийшов дядько з Киянівки і сказав:

— Що ти, сестро, наробила? Ти дітей посиротила!

Мама пішла і написала заяву, щоб повернути землю. На другий день до нас прийшли троє чоловіків і забрали все, що ми мали, навіть гору замели. Було дуже важко, тому що свої видавали. Ми перебивалися, як могли: ходили на поля до людей, на городи, пасли худобу за шматочок хліба чи стакан молока.

Від голоду помирали мої брати і сестри, у 1932 померла і мама. У ямі, куди опускали її тіло, було ще троє чоловік. Залишилося нас четверо: я і сестра Парася, брати Іван і Василь. У Івана була сім’я — дружина і четверо дітей. Жили вони в будинку навпроти нашого, на однім подвір’ї. Одного разу Іван приніс буряк. Його дружина Мотря варила борщ, але поїсти його Іван вже не міг. Він помер, і ще вмерли троє його дітей. Пережили голодовку його дружина Мотря і дочка Галя.

Одного разу до брата Василя прийшов друг Микола Гончарук. Він попросив води. Запитую:

— Що ти добре їв?

— М ‘ясо.

— А де ви взяли?

— Мама Ксеню зарізали.

Казали, що вони з’їли і дядька, який приходив з Сербанів. Після почутого я боялася спати в хаті, щоб і мене не з’їли. Йшла в город спати. В моїй хатинці не було вікна, піддашшя не підбите.

Марія Куца зайшла до Гончаруків, а Семен і каже:

— Явдохо! М’ясо!

Марія злякалася і втекла. А ще я була свідком такого жахіття: жінка несе свою дитинку з обрізаними ніжками. її веде міліціонер. Люди, які їли своїх дітей, швидко пропадали. Ніхто не знав, куди їх відвозили.

З своєї великої сім’ї я залишилася одна. Була б тоже померла, якби не моя сусідка Тарасюк М. Вона відвела мене в Митки, в «палац». Там варили їсти і давали якусь баланду дуже кволим, немічним.

В Митках жила моя двоюрідна сестра, її чоловік за золото поміняв муку в Бару і вони пекли хліб. Я жила в них деякий час. Одного разу мене залишили вийняти хліб із печі. Я вийняла, а маленький підпалок по шматочку з’їла. Тоді я була би вмерла. Як вижила — не знаю, Бог милував. Сестра з чоловіком думали, що я вмерла, пішли в Мальчівці і розібрали мою клуню і стодолу.

Майстер забрав мене у вишивальний гурток в Митках, тоді ми жили в гуртожитку. Тут нам давали їсти. Так я пережила страшні дні голодомору. В Мальчівці я повернулася в 1935 році.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

16. Записала Виноградова Аліна у с. Мальчівці Барського району 2008 року.

Ткачук К. Н.

Ми жили на центральній вулиці Тараса Шевченка. На розі жила Є. (з відомих причин прізвище не подаю — С.Г.). Чоловік у неї помер раніше, двоє дітей було. Так вона з однією жінкою, що у тієї чоловік був і четверо дітей, порізала своїх дітей — двох хлопчиків. Старшому 10 років було, а меншому і не знаю скільки. І з тією жінкою і поїли.

А в ящичку «похоронила» — відвезла на кладовище порожній ящик, сказала, що помер. А за другого питають люди, він все бігав, гуляв:

— Що це вашого Колі не видно?

А вона:

— Та десь гуляє.

А якось прийшла нерідна її дочка, та й на піч залізла. А вона завішена. От дочка одсунула, а там усе у крові, усі стіни. Вона підняла крик. Приїхала комісія, перевірила. Голівки вона поховала у погребі, викопала ямку і там голівки зарила. А інше усе поїли.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

17. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Погоріла Г. І.

Колись бігла я до церкви. Спішу, а на зустріч якась жінка йде. І летить вітром звідкілясь газета. Жінка підібрала її, сіла на лавку. Я думала, вона її читатиме, а вона сидить і ту газету їсть-їсть. І тут же померла.

У 1932 році після розкуркулювання багато людей збожеволіло. А я тоді бігала співати в бориславську Успенську церкву. Так людей ходило дуже багато помішаних у церкву. Тоді отець Федір служив, так він тих людей вичитував — читав молитви з невеликої книжечки такої і люди виліковувалися.

Так дійшло до того, що люди не в лікарню йшли, а до отця Федора. Отож хтось і доніс, і забрала його міліція, і більше він не повернувся.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

18. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Чорнобай О. Й.

Повз наш двір все жінка якась ходила з мішком. Я все думала: і що вона там носить? А вона дітей усіх своїх на кладовище виносила, то одного, то другого — трьох хлопчиків, чи малих уже. На Пойдунівці це було, там наша хата стояла.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

19. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Скрипиць О. Ф.

Люди рвали траву, їли. Вище автостанції була лікарня, коло неї каплиця. Там з картоплі викидали картопляне лушпиння. Купа сміття там була. Люди підбирали те все. За кишки тваринні ми аж бились. А викидали курині кишки на смітник. Так ми за них, за брудні бились.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

20. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Воловенко Г. М.

У 1933 році я вже був бригадиром тракторної бригади. Виїдемо на роботу, а у хлопців усіх пастки на ховрахів — наловимо їх, поїмо. Та гуртом заведемо один трактор, а інші на буксир візьмемо — бо сил вже заводить не було, багато хто вже пухлий був.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

21. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Щасний Д. А.

Пішов я якось у плавні, накопав кореню собачої рози, наварили, думали їсти. А його їсти не можна. Замалим не подохли.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

22. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Кузьменко О. Д.

Мені тоді 18 років сповнилось. Роботи не було — ніхто не брав. Вже пухлий був. То я ловив їжаків, обдирав і харчувався днів чотири. Потім мене, як взяли на роботу, то я не міг порожніх вил підняти, отакий доходний був.

Та й після смерті не мали спокою люди, не за звичаєм лягали у землю вони, не по-християнськи. По кілька днів лежали у домівках, а то й на вулиці просто неба. Поховати б їх, та сил катма! І слів уже не було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

23. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Погорєлова О. С.

Ховали так. Викопали яму де-небудь. І в городах ховали, і в дворах. Де були мужики, ховали на кладовищі, а то — де рівчаки, де в степу, викопали яму, зарили, та й усе.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

24. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Пономаренко Т. М.

Померлих ховали по кладовищах, по місцю проживання, де поближче. Коли у день було багато мерців, або померлий не мав родичів, або був безіменний, то його клали у землю в одну загальну могилу. У Бериславі таке місце було біля балки, неподалік цегельного заводу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

25. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Канівський М. Х.

Помирали люди в хатах і на вулицях. Часто вийде грітися на сонце та й помре. В основному вмирали дорослі. Ховали їх на кладовищі, за селом. Були випадки, що привезли ховати, а він встає і каже:

— Почекайте, я ще не вмер.

У 1932 почалося розкуркулювання. Приходили місцеві з сільради, забирали усе. Був план до двору. Хто його не виконував, того й розкуркулювали. А хто виконував, на того накладали ще більший податок, аж поки розкуркулювали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

26. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Кузьменко О. Д.

Я діда тоді свого ховав. Розбив шафу, зробив йому домовину і разом з дядьком повезли на кладовище. А з голоду дядько такий доходний і я такий же. А до кладовища кілометрів зо два. До вечора везли. Привезли, а там — яма, хтось приготував для своїх. То ми діда у яму вкинули, зарили і тікати. Не знаю чи, може, й викинули його з ями. І так я й по сей день не був на могилі свого діда.

Тільки дехто з очевидців, які були ще живі 10 років тому, знали місця поховання своїх рідних. Страшно було слухати людей, і мимоволі виникало питання: а чому ж так сталося, хто винний?

Врожай 1932-му був. Пам’ятаю, біля Білої Криниці стояли два здоровенні метрів по 100 «кукурудзяники», то з них початки виглядали. А охороняли їх — не підійдеш. А міліція, прислужники міліції по хатах! Усе забирали.

Купив чоловік щось, усе й заберуть. Начальство не голодувало. Перезимували вони усі живі-здорові. Чимало хто з бериславців згадували їдальню для більшовицького керівництва, яку чомусь називали «двадцяткою». Туди ходили з райкомів, парткомів, виконкомів, ревкомів. Для тих голоду не існувало. Бог їм суддя! А для простолюдина не було спасіння ніде і нізвідки. Адже політика геноциду забезпечувалася державною репресивно-каральною системою.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

27. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Сергєєв Л. Я.

Наша дідівська хата була там, де зараз елеватор. У грудні місяці прийшли з міської ради і вигнали нас із хати. Сказали, що тут планується елеватор, і наказали, щоб уже нас не було. Батько просився хоч до весни. Відповіли:

— Як до завтра не виберешся, то вишлемо до Білої Криниці, а там — до Сибіру.

Причина голоду була проста: забрали комуністи й комсомольці усе. Самі ледарі, що тільки їли й пили, в карти грали, розпустою займалися та глушили самогон. Самі робити не хотіли, а тільки їсти могли. Міліція охороняла сарай на елеваторі, склади у центрі, туди усього понагрібали і розібрали собі, що хотіли. Ми казали тоді:

— Нема хліба, нема сала — контрактація забрала.

Контрактація — це був податок, яким обкладали заможних людей і грошима, і продуктами. Як виконає чоловік контрактацію, то завтра ще більшу накладуть. І так, поки не розорять чоловіка, а тоді у Сибір зашлють.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

28. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Хороводова Є. Ф.

Мій рідний дід на своїй власній шкірі зазнав, що принесла йому радянська влада. Члени «ревкому» шастали по дворах, забирали все живе, заганяли в колгосп.

Мої мати і батько не розгинали спини на землі від світання до смеркання, а ми, дітлахи малі, босі, голодні, рвали лободу, їли, щоб не померти з голоду. Добре пам’ятаю, як на вулицях валялися померлі від голоду. З донькою одного з членів ревкому я навчалася в одному класі, Алла, так звали її. Була ніжна і чистесенька як ангелочок, а ми, дітлахи бідняків, ховали свої брудні руки, бо не було чим помити їх.

На перервах Алла діставала із портфеля пиріжки, а у мене від голоду корчами зводило живіт. Алла не знала, що таке збирати колоски, ховаючись від об’їждчика, якого боялися, бо він кидався як звір і бив, поки людина не втрачала свідомості.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

29. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Польща О. Д.

Урожай у 1932 був, прожити можна було. Так усе забрали. І худобу, і зерно. Я ходив уночі за 18 км на кукурудзяне поле. Назбираю качанів, а охорона їздить довкола на машині та з кулемета по кукурудзі. Пам’ятаю, прийшов я саме з кукурудзи, підходить один чоловік з села, він розкуркулений був, і просить. Я дав йому качан, а він сирим узяв і гризе.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

30. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Ткачук К. Н.

3 начальства ніхто не вмер. З голоду вони не пухли. Було у них що їсти, і ні з ким вони не ділилися. По хатах ходили, шукали ями з хлібом, віддирали вікна, залазили в хати. Голод штучний був, врожай був, комори стояли набиті зерном.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

31. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Кулина Ганна Миколаївна

Нас у сім’ї було семеро дітей. Кожного ранку мама прокидаючись думала чим нас нагодувати. А були такі дні, що нічого крім води не було. Найважче було взимку. У нас була корова, але вона тоді саме не доїлася. А вже коли привела телятко то трохи стало легше. Але що там легше. Візьмуть мама води каструлю, влиють туди молока кварту. Але вже не чиста вода, трохи забілена. Те, що такий голод був у нас у селі, ще й залежало від наших комнезамівців. Це свої на місцях забирали все до останньої крихти. У нас на горищі було з мішок кукурудзи. Коли робили обхід, один із тих «циберників» (так їх люди називали) виліз на горище і позмітав усе до зернини і забрав. В сусідніх селах Борщах, Журавлівці такого не було.

Вже як прийшла весна то люди перепорпували городи, збирали гнилу картоплю і з того крохмалю пекли млинці .Вони так смерділи, але ми їх їли. Тоді їли все: і лободу, і кропиву одним словом, які бур’яни були то їх і їли. А в жнива ходили колоски збирати, але і це робили крадькома, бо якщо впіймають то дадуть тюрми. Був випадок, що за п’ять колосків чоловікові дали десять років тюрми.

А скільки людей вимерло за той час. Наша хата була біля самого кладовища. Дивлюсь, а вже й несуть когось. Найбільше вмирало дітей. Але в нашій сім’ї вижили всі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

32. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Ярова Марія Костянтинівна

Дуже знущалися із наших людей свої бригади, забирали все що на їхню думку було їстівне. А ось такий випадок потряс все село.

Одного разу вже вони до того озвіріли, що взяли молоду дівчину (Олександру Федчишину) та хлопця (Іванова Івана) натягнули їм цебри на голову і так водили по селі. Після цього випадку бригаду комнезамівців стали називати «циберниками».

Дуже важко було тоді, їсти так хотілося, що більше ні про що й не можна було думати. Як почали паліти черешні то їх ми їли геть із кістками. Наковтаємось їх, животи стануть здоровими, а їсти все одно хочеться.

А скільки людей від грибів дуріло. Тоді був дуже грибний рік. Люди збирали їх, добре не проварювали і їли. У наших сусідів хлопчик помер, бо наївся сирих маремух. А наша сім’я якось чудом вижила.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

33. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Явдощак Ганна Власівна

Мені тоді було сім років. Мама з татом працювали в Ялтушкові на цукровому заводі. їм на день видавали по триста грамів хліба і трошки якихось тухлих крупів. Мама приходили з роботи, розтирали ті крупи на борошно і варили нам таку «бевку», така слизька юшка була.

От одного дня наварили мама нам такого їдла і залишили нас самих вдома, а самі пішли на роботу. А тут якраз рейд по селі. Зайшли і до нас, не дивились, що діти малі, горщик із тим їдлом розбили на порозі, жар з печі вигорнули, понишпорили. понишпорили та й пішли. А у мене ще був братик маленький, йому було лише три роки. То він так тоді сплакався, що як прийшли батьки з роботи він навіть не міг нічого говорити.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

34. Записав Допіра Володимир у с. Мигалівці Барського району 2008 року.

Жарій Мотрина Сидорівна

Було мені в 1933 році 24 роки. Мала чоловіка. Від початку колективізації працювали обоє в колгоспі. Вважаю, що голод на Україні був створений штучно, бо такі були вказівки партії та уряду, спрямовані на виснаження селян.

У 1932 році з нашого слабосильного колгоспу було вивезено все чисто до зернини. Почався голод. Люди у відчаї. Спочатку думали, що це місцева влада таке витворяє. Тому почали писати в Київ, Москву до «батька Сталіна». Відповідь не одержали. До цих «письменників» приїжджав вночі «чорний ворон» і забирав їх кудись. І до сих пір ніхто не знає, куди ділись ті люди. Селяни пухли від голоду, ледве пересувались опухлими, немов колоди, ногами. Щодня на цвинтар вивозили 8—10 душ і скидали до однієї ями. Люди поїли всіх собак, котів, ловили горобців, голубів, жаб, щурів, їли бруньки, навіть своїх дітей. Весною 1933 року вже більша частина Бджільної лежала на цвинтарі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

35. Записав Допіра Володимир у с. Бджилівка Теплицького району 2008 року.

Олександров Микола Григорович

У 1933 році мені було 13 років. Жив я в селі Штелівка, що поряд з містом Немирів. Батько працював у колгоспі «Соціалістичні лани». Ідеш зі школи додому і думаєш, що мама дасть їсти, бо до школи йшов не снідавши. Продуктів майже не видавали. Хоч батько вже опух, вся наша сім’я вижила. Мати діставала картопляне лушпиння, відходи проса. Я багато надивився на людей, які ловили в нашому ставку черепах, тут же на місці варили їх, їли і помирали.

У той час у Немирові працював спиртовий завод, який переробляв зерно, картоплю на спирт. Люди підходили, щоб хоч картоплину взяти з кагатів, що були під відкритим небом. Але в людей, що наважувались підійти, стріляли.

Патланюк Ганна Василівна

Згадую 1933 рік. Для того, щоб вижити, люди їли все, що було їстівне і неїстівне. їли бур’яни, котів, собак. Врешті, людину їла людину.

Пам’ятаю, прийшла в нашу хату жінка, сусіда. Я вмостилася в неї на колінах. Вона мене обмацала всю та й каже мамі:

— Нехай Ганя принесе мені квасу на борщ. Я дам їй стрічку на гребінець в коси.

Я аж підскочила з радості, а мама й говорить:

— Принесе Марійка, на два роки старша, а то Ганя ще заблукає.

— Ні нехай принесе Ганя, — говорить вона.

Сестра була в той час дуже худа. Мама насторожилась і не пустила нікотрої. На другий день довго ходила тітка Марія, виглядаючи мене з квасом, аж поки не заманила хлопчика Грицька — мого сусіда. Їх було троє людоїдів. Убили хлопчика, порубали ї з’їли. А в селі все йшло своєю чередою. Щодня вивозили з хат по 20—30 мертвих, сяк-так замотаних в ганчір’я або мішки, і ховали в братських могилах.

Так хочеться знати, про думав у той час Сталін зі своєю свитою. Чи їли травичку його діти Яків, Василь та Світлана? Певно що ні. Не плакала його дружина, як мої сусіди, в яких за один тиждень померло восьмеро дітей. І не винні вони, що народилися, як не винні, що вмерли.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

37. Записав Допіра Володимир у с. Лісове Барського району 2008 року.

Дідусенько Іван

Мені тоді минало тринадцять, тато мали коня, а тому нам довелося першими на вулиці відбути страхітливу повинність — перевозити мерців. У батька першого в нашій сім’ї попухли з голоду ноги, роль перевізника трупів дісталась мені малому. Тому ті страшні події невиправно запали в душу і я навіть зараз можу скласти поіменний список не менше, як половини з тих, що пішли на той світ в голодні тридцяті. Всього по Пеньківці їх нараховано близько тисячі.

П’ятеро діток було в нашій сім’ї. Диво дивне, що ніхто не загинув, в цьому я пізніше вбачав якусь особливу мудрість матері й батька. А може, й щастя, оскільки тоталітарна система тиснула на всі застави. Податком обкладали з усіх боків. Як вихід, вулик з бджолами ховали мій на горищі. Гнули з верболозу каблучку, проривали в сніпках льоток, аби небесна комаха могла вилітати на волю десь біля комина ї повертатись назад, непомічена агентами.

Пригадую, як у глибокій ямі на городі, прикиданій зверху сміттям, приховували ми нашу льошку. Кинули на місяць, сяк-так годували вночі, але без світла і повітря тварина так вихудла, що страшно було на неї глянути — лише шкіра та кості.

Але невдовзі не стало й того «багатства». З новою силою у Пеньківці завирував геноцид. Люди вздовж нашої вулиці валялися немов колоди. Ніхто нікого не піднімав, не мали сили. Ніхто нікого не піднімав.

Як у поганому сні бачу те сумне видовище, чую голосіння сусідок. Голова сільради Чикирист, видвиженець з шахтарів, так званий двадцятип’ятитисячник заходить на обійстя Олекси Кожухівського. Його дружина померла, двох старших дочок віддав сестрі. А двох меншеньких, Люби та Настуні, десь не стало. Помітили сусіди.

І ось голова сільради заходить до Олексиної хати, довго щось там порається і виносить на двір (за коси) дві відрубані голівки. В грубі знайшов. В лиху годину з ними так вчинив батько. Близнятка були, такі гарненькі. Вимерла велика сім’я сусідів наших Кузьменків: Сергій, Фросина, діти їхні Іванка та Марійка.

Ось саме того дня і поїхав я, тринадцятирічний, дав перший свій «рейс». Привезу їх до ями, а копали таку за селом довжелезну могилу два чоловіки, і гукаю:

— Дядьку Марку (це до Марка Григорука), чуєте, дядьку, поможіть скинути!

А він не те помогти, з ями вибратись не може. Бачу, що нізвідки помочі чекати, від’їду на горбок, бочком воза поставлю та й вже якось його перекину з трупами. За тим спинаю воза на колеса і знову їду за небіжчиками. Прикро, що ні хреста там, ні позначки ніякої.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

38. Записав Допіра Володимир у с. Пеньківка Літинського району 2008 року.

Бурлака Іван

В період НЕПу мій батько поставив хату та покрив її бляхою, чим викликав заздрість у представників влади: у Бурлаки хата он яка, треба його в підкуркульники зачислити. І у такий спосіб хати конфіскували.

А мати ходила вагітна з п’ятим дитям, у розпачі казала:

— Нанесу в хату соломи і пущу її з димом, щоб нікому не дісталась.

Очевидно, ці слова донеслись до більшовицьких активістів, бо відступили. Проте ми на перед знали, що неодмінно прийдуть вигортати зерно. Батько порадив матері:

— Нічого не ховай, бо як знайдуть, то вже точно викинуть нас з хати на сніг. Я побіжу в район, там десь в райвиконкомі є товариш, що знає мене громадянської війни, може, заступиться.

Все ж таки мати торбинку з житом сховала під лавкою на покоті. І ось до нас заходить комісія повсідались на лавках батько був десь надворі, а мати в хаті ні жива ні мертва. Чадять цигарки про щось гомонять. У мене на язиці: он мама під лавкою хліб сховала. Україна мала б свого Павку Морозова. Проте, утримався. Хліба не знайшли, зате вимели пудів з десять картоплі, усі буряки, квасолю. В результаті таких зачисток люди падали від голоду як мухи. Прямо на вулицях, під плотами. Мерців підбирала виділена з колгоспу гарба.

Біля нас, пам’ятаю, в сусідстві проживала сім’я Чумака. Його дружина, мати трьох дітей, не витримавши цинічної війни влади з селянином, збожеволіла, в розквіті сил пішла в могилу. В невдовзі повезли до ями трійко її діток та чоловіка. Наше життя також висіло на волоску, проте, на щастя вижили.

Я дочекався незалежності України, що, безперечно, дуже радує. Водночас, вкрай засмучує те, що наші державні мужі недолуго проводять економічні і політичні реформи.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

39. Записав Допіра Володимир у с. Городище Літинського району 2008 року.

Комченко Ганна

Батько мій побудував вітряка, а біля нього хату. Молов зерно людям. Коли з сільради прийшли агітувати в колгосп, навідріз відмовився. Подався аж в Архангельськ на заробітки. Мама з нами переїхала, в дідову хату. Згодом батько їде додому. По дорозі його знімають з поїзда і заарештовують. Лише через рік його дочекались. Саме тоді до нас прийшла комісія і почала розкуркулювати. Нишпорити по всіх кутках вимітали все, що бачили.

В розпачі тато з мамою вже були налаштовані писати заяви в колгосп, але їх принципово не приймали. Тато одного дня пішов з дому і більше не повернувся. Його труп знайшли аж через рік у полі. В мами вже на ту пору попухли ноги, стала дуже немічною.

Одного ранку, коли ще не зійшло сонце, до нас прийшов Іван, її старший син від першого чоловіка. Удвох пошепотіли і почали збиратись в дорогу. Потім гримнули двері і в хаті стало тихо-тихо. З’ясувалось, що мати поїхала в Київ до дядька Йосипа. Знайшлись добрі люди, які мене з братом Павлом здали в дитячий будинок.

Якось у дядька Йосипа запитала, чому він не шукав маму. Він відповів, що шукав того дня, як її не стало. Йому повідали київські рибалки, що якась жінка кинулась з моста у Дніпро. Я зрозуміла, що то була моя мама. Їй тоді було лише 45 років.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

40. Записав Допіра Володимир у с. Літинка Літинського району 2008 року.

Дубинська Людмила

Я йшла до своєї рідної тітки через цвинтар стежкою, якою ходили багато людей. І натрапила на яму (їх було декілька). Підійшла і побачила в ямі живих і мертвих людей. Живі люди були безсилі і не могли вилізти з ями. Я злякалась і побігла додому, розказала про це мамі.

В нашому селі жив чоловік, всі кликали його Денисом, він звозив на цвинтар мертвих і ще живих, виснажених, безсилих. Страшна пора. З голоду люди втрачали розум. Пам’ятаю, побачила під очеретом одні голови людські, тулубів не було. Пам’ятаю ще, що ходили спецбригади по хатах, з горшків, торбинок збирали зерно, крупи, муку. Били людей, щоб признавалися, де заховано хліб. Прийшла бригада і до нас, знайшли торбинку з борошном, почали забирати.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

41. Записав Допіра Володимир у с. Росоша Липовецького району 2008 року.

Саєнко Марія Матвіївна (1925 р. н.)

На той час Марія Матвіївна проживала в Липовому В сім’ї їх було п’ятеро: Марія, сестра, брат та батьки. Під час колективізації в 1928 році із їхнього хазяйства забрали коня, плуги та інші речі в колгосп. Залишились корова, яка допомогла їм вижити На хазяйство накладали великі податки. Забирали все м’ясо, яйця, молоко, зерно. Коли не виконаєш податку могли забрати колову.

Як розповідала Марія Матвіївна, пізніше і в їхній сім’ї було багато боргів не заплачених. В них забрали корову, зерно вимели все до зернинки. На прожиток майже нічого не залишилось. Але зосталася телиця, яку вони сховали і вигодували на корову. Люди, які в колгоспі працювали, робили за трудодні. А за трудодні коли що давали, а коли нічого, то було дуже важко прожити. В 1932 році почався голодомор і в людей забирали все. Бідолашні їли гнилу картоплю, весною — цвіт з акації, молоденькі липові листочки, Іванові головки, калачики. Тобто все те, що траплялося, те вони і їли.

Розповідала вона й те, що одного разу вже опухла йшла робити на бригаду одна жінка, вона дуже хотіла їсти. Зайшла на город до чужих людей і вирвала кущ картоплі. Картопля була ще дрібнесенька і вона не встигла обірвати, як її застав хазяїн, який сторожував і сколов вилами.

Дуже важко було сім’ям, в яких не було корови, вони ледь виживали. Батьки за голоду працювали в колгоспі, де майже нічого не заробляли і чого не вистачало на прожиток.

«Одного разу, не пам’ятаю в якому році, по дворах ходили люди і забирали що де є, прийшли до нас. Один чоловік хотів взяти мішок з мукою, а мама не давала, то він її як штовхнув! Тоді мама узяла велику ломаку та його по плечах. Після того маму судили і дали три роки. Та якось їй пощастило і побувши в поліції 2—3 місяці, повернулася додому. Її пожаліли, бо мій брат був ще малий».

Такого великого розкуркулювання вона не пам’ятає, але згадує, що її сусіди самі віддали все в колгосп, щоб їх не чіпали. Багато інших куркулів виїжджали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

1. Записала Сенча Вікторія у селі Липове Талалаївського району 2000 року.

Рачко Марія Зіньківна (1915 р. н.)

«Я, Рачко Марія Зіновіївна, народилася 27 січня 1915 року в селі Липове. У моїй родині було шестеро чоловік: дід, баба, батько, мати, я і мій брат Василь. Коли був голодомор у 1932—1933 роках, то моя родина жила бідно. Їли ми все, що під руки попадеться, рвали бур’ян, потім варили, товкли з макухою, перемішували. Муки на той час не було, то ми носили в Ромни золото, сережки, хрестики, а взамін нам давали муку чи висівки. Але небагато, пригорщу. Не дай, Боже, такого діждать нікому. Бо як згадаю, аж під нігтями коле. У кого була корова, то тому було легше було, бо бур’ян хоч пропхнеш чашкою молока. Та хоч що не було, то все одно люди помирали. Було, потовчемо крупи в ступі, назбираємо листя, посушимо, а потім змішаємо з водою та поробимо такі млинці та й сушимо на печі. Такі вони були чорні, що на них страшно й дивитися, не то їсти.

Коли мені було майже 18 років, то я ходила на роботу в колгосп. На роботі годували нас так. Стояв невеликий казанок і там варили їсти. Давали небагато, по маленькому черпакові на одного чоловіка, хочеш їж, а хочеш ні. Дехто забирав додому, а де хто їв на роботі, У кого були малі діти, то додому не давали їсти. Варили такий суп з муки, яку давали з гамазею, з макуха, лили туди воду і варили. Не дай Боже, щоб це іще повторилося. В родині, слава Богу, ніхто не помер».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

2. Записала Грабина Віта у селі Липове Талалаївського району 2004 року.

Остапенко Марія Іванівна (1925 р . н.)

«Я, Остапенко Марія Іванівна, 1925 року народження, під час голодомору проживала у селі Липове, на вулиці Бугаєві. У нас у сім"ї було п’ятеро: батько, мати, я і два брати.

Голодомор — це жахливий злочин сталінізму проти власного народу. Коли у людей забирали спочатку зерно, а потім уже й картоплю, м’ясо, сало та багато продовольчих запасів, якими запасалися на зиму, ми були позбавлені всього їстівного.

Голодомор 1932—33 років спричинив велику смертність населення, особливо дітей та стариків. Я це дуже знаю, тому що мені було тоді вісім років і я сама була дитиною. Нам приходилося їсти листя трохи підсушене, терту гнилу картоплю, кору дерев, собак та багато іншого.

Почали вмирати з голоду люди, пухнуть, діти все кажуть: „Хліба і хліба». Фунта соломи не давали, в хатах було холодно, розкуркулювали бідняків, колгоспників викидали з колгоспу за те, що хліба не здавали. Багато людей помирали, а село обезлюднювало.

Був виданий закон про п’ять колосків. Це дуже жорстокий закон, за який передбачався розстріл з конфіскацією майна або забирали у в’язницю на десять років і також з конфіскацією майна. Саме в цей період на полях почали з’являтися селяни (переважно жінки), яким нічим було годувати своїх дітей. Вони ножицями зрізали колоски на полях, де недавно працювали, як коні. І цих жінок, якщо я не помиляюся, називали „перукарями».

Також відбувалося і „розкуркулення селянства». Мого рідного дядька (батькового брата) було також розкуркулено. Внаслідок „розкуркулення» кількість заможних господарств різко зменшилася. Під цей закон потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, які не погоджувалися йти в колгоспи. Людей висилали на інші регіони і давали їм найважчі роботи. Багато повмирало. Живі люди навіть не мали сил заховати померлих, а їх було дуже багато і ми викопували одну велику яму і вкидали їх туди. Зараз у мене залишився один брат».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

3. Записала Хондога Леся у селі Липове Талалаївського району 2001 року.

Сидоренко Марія Зіньківна (1915 р. н.)

«Я народилася у 1915 році у селі Липовому, в сім"ї бідній був один, у мене брат, батько і мати. Коли розвивалася колективізація, то почався голод. Приходила група усе, що було забирали з хати залишалися стіл та лава, і хазяйство забрали усе. Нас вигнали із хати і забрали у колгосп, щоб робили безплатно. Ми ночували де попало, але згодом попросилися до Максимейкових і там жили. Голодували усі, ходили по бур’ян, приносили додому сушили, потім м’яли на муку і робили млинці. Мати приховала серги і пішла поміняти на отруби. Люди ходили пухлі кругом, їли де що було на дорозі. Ще ходили з міста і міняли два стакани квасолі за гарний теплий платок. Було, вийдуть хлопці у поле, орять, а їсти хочеться. То вони на бригадира кричали, мовляв, якщо знайдеш трохи картоплі будеш орати сам. Бригадир їхав і знаходив пару картоплин, вони варили якусь побовтюху, а потім робили далі.

У Бровка Юхима син дуже попух і умер і він пішов, щоб заховать його. Просить нас помогти, а ми нам’яли бур’яна і гнилої картоплі та й зробили ліпьошку. А коли він прийшов і побачив ту ліпьошку, то й забув, що у нього помер син і почав її їсти».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

4. Записав Грабина В’ячеслав у селі Липове Талалаївського району 1997 року.

Лихвар Варка Василівна (1919 р. н.)

У моїй родині було три сестри і два брати. Коли почався голодомор, то у нас усе забрали із хати. І погрозили, що виженуть нас із хати.

Але не вигнали, а забрали у колгосп робить безплатно. Через трохи прийшли, забрали і батька, не знаю куди. Життя дуже погіршилося, їсти не було чого. Але ми улітку ходили рвали акацію, м’яли на муку і пекли млинці. Їли Іванові головки, із лободи варили затірку, обрізали кору з дерев і пуп’янки, усе що попадало нам на очі, але жили.

А взимку їли те, що назбирали літом. Дуже багато ходило по селу у нас пухлих із Білоруського села Хатинь. Мерли на ходу, хто був живий, але їздили люди підводою, забирали трупи і везли у яр, вкидали у велику яму. Хто був живий, просився, щоб його оставили. Але не щадили, добивали і вкидали. Мені розповідала моя сестра, що у неї була менша сестра і вона хотіла дуже їсти. Тоді вона попросила мене, щоб я десь роздобула окраєць хліба. І коли вона пішла і дістала окраєць хліба, то прийшла додому, а меншої сестри вже не було. Вона поспитала у людей, а вони сказали, що дівчину забрали і повезли підводою напівживу з мертвими тілами».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

5. Записав Грабина В’ячеслав у селі Липове Талалаївського району 1997 року.

Васюк Марія Омелянівна (1919 р. н.)

«Ми жили небагато, мати й батько працювали в колгоспі. Нас дітей було троє. Коли почавсь голодомор, мені було вісім років. Ми збирали по полю гнилу картоплю, зривали й сушили листя дерев, потім терли і ліпили хліб.

Коли було літо та весна, було краще, була зелень, а коли зима, то скрутно зовсім. Літом їли бруньки дерев, цвіт акації. Найсмачнішим було рогоза і тертий буряк. Коли у полі з’явились колоски, то за один вкрадений колосок давали один рік ув’язнення. Був такий випадок, що жінка пішла на город до сусіда красти картоплю, то він і вбив її на городі. Люди ставали дуже злими і жадібними. Кожен дбав про себе.

У нас в селі жив Остапенко Юхим з дружиною Устею. Коли вони підуть на базар, то сядуть на городі і поїдять все, що купили, а дітям не дадуть. У них було двоє дітей Василь і Микола. Тут Василь став опухать і дуже слабнуть. Весною вони рвали акацію, Василь навіть не міг залізти на дерево. Тоді батьки сказали: «Не рвав, то і не їж». Він згодом і помер.

Багато тоді померло. Люди ходили попідтинню, по хатах. Помирали, хто де впаде. Ходили з села в село, шукали їсти. Страшно було і на вулицю виходити.

Одного разу ми троє пішли на базар з матір’ю продати рядно. Те рядно ніхто не брав, то мати поміняла його на пиріжок для брата.

Коли стало трохи краще, то ходили в колгосп на роботу. Там варили яку-небудь юшку, на неї казали баланда, і давали раз на день. Давали трохи борошна на душу в хаті, трохи картоплі. Коли хто крав, то дуже суворо карали. На болоті було багато води тоді, а ми холодні, голодні, носили на носилках сіно, скирдувати по воді. Я навіть і не знаю, як ми вижили на тому листі, гнилій картоплі».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

6. Записала Ворона Тетяна у селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Клочко Параска Петрівна (1919 р. н.)

Родина була великою: батько, мати, двоє братів, п’ять сестер. Жили не бідно, вважалися середняками. У 16 років Параска пішла робити у колгосп. Перед голодом було непогане господарство, але у 1930 році нічого не осталося, крім своєї хати. У багатьох людей теж все позабирали. По селу ходили бригади, які забирали худобу, хліб. У цих бригадах були й липівці: Саєнко Прохор, Іваненко Улита, Іваненко Гаврушка, Карпо Пелещук, Уляна Кривоніс, Руленко Онися та інші. Майже ніхто з людей ніякого опору не чинив, віддавали все. Ці бригади могли дещо і залишати. Раніше на Марченківці ( куток, де мешкали переважно селяни з прізвищем Марченко) жили багаті хазяїни, у яких було багато худоби, хліба. Але, коли стали ходити бригади, то ні в кого нічого не осталося. Позабирали навіть хати. Хати залишилися тільки у Івана та Ларивона Марченків.

По селу багато ходило пухлих. Траплялося так, що йде, йде людина і падає, бо знесилена від голоду. Ходили просили їсточки, давали хто що міг, квасолі, картопельки. З квасолі побували пекти хліб, але багато людей потруїлося і тоді перестали. Варили страву з лободи — вода і лобода. По селу багато ходило чужих, які просили їсточки, інколи міняли на їжу одежу, прикраси.

Траплялося чимало крадіжок. Бувало, що люди ходили по хатах і просили їсти, а самі придивлялися, де їжа. Потім вночі, підкопувалися і забирали їстівне. Людей не вбивали, бо для них головне було поїсти. В деяких було покрадено корів, овець, коней, яких не забрали бригади. Бригади забирали ще й різну одежу, прикраси і все це продавали у центрі села, біля магазину, за безцінь, то за 1 копійку, то за 2, 3. Дехто купував ці речі.

Не всі зазнали голоду, були й такі, що не голодували. Це члени бригад. Вони наживалися на людському горі. У селі людоїдства не було, але один дядько заколов вилами свою сусідку, яка в нього на городі викопала кущ картоплі.

У Конотопі міняли різні прикраси на потруби ( висівки) та крупчатку. Туди їздило багато людей із нашого села. Коли щось привозили, то варили затірку. З отрубів пекли млинчики. У нашій родині давали кожному по два, рідко коли по три млинчики в день. У колгоспі видавали по 200 г хліба на трудодень. Трудодень дорівнював 100 соткам (очевидно, йдеться про денну норму виробітку). Але майже нікому не вдавалося заробити трудодень, виробляли по 40,50 соток. Тільки на жнивах можна було виробити 70 соток.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

7. Записав Клочко С. в селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Довгаль Данило Михайлович (1917 р. н.)

У 1929 році розпочалася колективізація: у селі на кутку, який називався Церквівка (тепер там низова ферма), організували колгосп „Червоний Лан». На іншому кутку „Лутіавка» ( за ставком аж до Галецького), трохи згодом — колгосп „8 Березня» і „Перебудова» на Бугаєвій. Оце було три колгоспи, а інших я не знаю. Отож вони заснувалися і так тяглося-тяглося…

Багацько людей виходило назад з колгоспу, забирали і худобу, і все своє, що усуспільнювали, і знову вступали. Той туди, той назад тягне коняку, плуга чи воза. Отак тягали довго, аж до 1930 року. У 1930—31 роках пішли повально в колгосп. І у 1932 році почалось щось схоже на голод. Хліб викачали, ще то картопля була, то буряк. Сяк-так перезимували, а на весну 1933 року не було нічого їсти. Спочатку мерли потроху, один там умре, два чи три в селі. Була церква, дзвонили в дзвони за покійниками, а тоді додзвонилися до того, що не вправлялися дзвонити. Треба було день і ніч дзвонити, бо пачками стали мерти. На моєму кутку померли Стрілець Антон, Грабина Гнат, Мань Роман і його жінка Єлизавета, Грабина Денис і багато інших. Багацько людей пропали в голодовку. Наїжджих було багато в селі. Приїжджали міняти з Полтавської та Харківської областей ганчір’я на картоплю та хліб, якби тільки був. Поки було чим мінять, так міняли. А тоді не стало в самих, так що ж ти мінятимеш?

Усе їли: і липовий лист, і конюшині голівки, і кропиву жалку, і кукурудзяні качани без зерна, і лушпайки з картоплі, товкли і їли. Багато ходило пухлих. І коней дохлих їли, курей усіх позводили.

Заганяли людей у колгосп так: хто пішов у колгосп, то припиняли знущання.

«Я вижив дякуючи тому, що була корова. А 1932 року її забрали за борги. У 1933 році я пішов сам у колгосп. В косовицю стали давать хліб з макухою. Його пекли в колгоспі для косарів. Так я ото з косарями косив і пайку хліба 400 грам мав, на обіді юшку варили».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

8. Записав Кравченко Г. в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Арсієнко Марія Антонівна (1923 р. н.)

«Було мені тоді 9 років. Жили недалеко від Нинового (сусіднє село) і тому у колгоспі ніхто з родини не робив. Життя було дуже тяжке, накладали великі податки.

У нас уже й зерно все вимели з комори, а тут знову давай гроші. Повинні ми були заплатити 20 рублів, а їх не було. Прийшли до батька требувати гроші. У бригаді були Гусаров Федір (головний), Бабій Іван, Довгаль Матвій. Зайшли в хату і до батька:

— Давай гроші, а то виженемо тебе, куркуля, з хати.

А він їм і каже:

— Де я вам їх візьму? Нема. Такого налогу я заплатити не можу.

Гусаров став насміхатися:

— Роззявляй рота, так я тобі хоч плюну туди.

Батько ухопив його за шиворот й у двері. Вийшов скандал. Батькові погрожували тюрмою і навіть розстрілом, через це він утік. А нас трьох чоловік вигнали з хати. Прийшли активісти, борщ з’їли, вареники теж забрали, понапихали у кишені. З собою нічого не дозволяли брати. Брат торбинку квасолі взяв, так відібрали її, а його штовхнувши у сніг. Дітей теж кидали. Забрали в нас хату, сарай і хлів, клуню, комору, погріб, два гектари землі, а також корову, коняку і лоша, свиню і курей. Хату продали на торгах, її купив брат Довгаля і жив там. Згадую, як ходили до колишньої своєї хати, де були нові господарі, попросить яблук (сад був великий і гарний), так жінка не дала, вигнала.

Після того, як нас вигнали, пішли ми до сусідки, переночували, а на другий день вона і каже:

— Ідіть звідси, бо через вас і мене виженуть з хати.

Тоді ми десь з місяць пожили у маминого троюрідного брата. Потім стали жить у родички у Ниновому, вона пустила нас у сарай. Було це якраз весною 1933 року. Був голод, який не минув і нас. Пам’ятаю, як мама вийде ото за сарай, поставить на цеглину казанок і зварить сякої-такої страви. Збирали бур’ян, з кропиви і акації рвали листки і цвіт, сушили, терли і пекли якісь оладки. Жили у сараї, вкривалися старою кожушиною. Ото сядемо докупи, обгорнувшись у рядно, і ночуємо. Коли почалися сильні морози, то дядько і каже:

— Ви ж люди, як можна так жити!

Посадовив нас на сани і перевіз до халупи Грицака. Там і дозимували. В голод ходили пухлі, чимало людей просили хліба чи картоплинку. Мама працювала у наймах, а я пасла п’ять корів».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

9. Записала Арсієнко Н. в селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Киричок Тетяна Йосипівна (1920 р. н.)

Жителька села Понори, розповіла, що одержували їжу по карточках: 75 г кукурудзяного хліба, а дітям — 25 г. Пам’ятає, що її брати, щоб якось вижити, їли котів, собак, птахів, а на весні — траву, листя, збирали на полях напівзогнилу торішню картоплю.

В наших краях гірко було жити. Але ходили вулицями, як тіні, і просили чогось поїсти жителі Полтавської області, Сумської. Були серед них і матері з немовлятами. Діти були пухлі. Траплялося, що вмирали під чужими тинами.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

10. Записала Васюк Людмила в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Головко Гаврило Йосипович (1915 р. н.)

Гаврило Йосипович розповів, що в селі Понори в 1933 році було два колгоспи: Він також пригадав, що за весну 1933року в нашому селі пройшли чотири хлібозаготівлі.

«Коли черговий раз прийшли до їх у хату, мати, щоб урятувати залишки зерна, розсипала його на печі, прикрила рядном і поклала їх, трьох дітей, зверху спати. Але коли бригада увірвалася в хату, ми перелякались, злізли з печі і заховалися, а зерно знайшли і забрали».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

11. Записала Васюк Людмила в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Бойко Марія Пилипівна (1920 р. н.)

Вона народилася в родині середняка. Проживали на час голоду в селі Понори.

Хазяйства держали мало тому, що були великі налоги (податки). В той час налоги накладались і на родючі дерева, тому люди зрубували дерева, бо не було грошей щоб заплатити налог.

Хто робив в колгоспі тому давали похльобку, на каждого робочого. В Марії робив один батько. Прогодувати таку сім’ю було дуже тяжко. Пекли млинці з дерті, по яку ходили в село Дмитрівна і до дерті добавляли Іванові головки.

В хазяйстві мали корову, яка під час голоду дала змогу вижити їм від голодної смерті. Коли наставала весна, то на городах появлялася лобода, з якої варили борщ.

Прабабуся розповіла мені одну таку історію. Одного разу, коли у сусідів зварили борщ і мати витягла його з печі, то їхній хлопчик сів над тим чавуном. Дивився в нього, а потім промовив:

— Сама льоля (вода), а копи немає.

Під час голоду приходили люди в село з других районів, областей і міняли їжу на золоті речі, скатерті, хустки, або просто просили хоч кусочок бурячка

з’їсти.

Багато людей пухло від голоду і помирали. Прихожалі люди вмирали попід тинню, їх скидали в одну яму і там ховали. Городи орали кожен своєю коровою, а в колгоспі волами, садили картоплю лушпинами.

Особливо дуже тяжко було зимою. Коли було холодні і голодно, а це найстрашніше. Топити було нічим, топили вони лозою, яку ходили і ламали самі. Лозу ламали зимою, бо болота замерзали і можна було добратись до лози. Голод сприяв малому врожаю.

— Голод був штучний, — говорить бабуся, — хоча цього тоді ніхто не знав.

Багато людей було, що помирали на очах, просячи допомоги, але їм уже нічим допомогти не можна було.

— Цей голод був найстрашнішим, що доводилось мені бачити за все своє життя — говорить прабабуся, — голодомор 1932—1933 років важко забути і неможливо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

12. Записала Васюк Людмила в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Комлик Олександра Іванівна (1918 р. н.)

Комлик Олександра Іванівна народилася в 1918 році в селі Понори. В неї ще була сестра і двоє братів менших від неї. В них була садиба, город і своє господарство. В 1932 році Олександрі Іванівні вже виповнилося 14 років.

Вона розповідає, що до 1932 року вони жили добре. Потім на людей почали накладати великі налоги. Деяких людей висилали на Урал. Колгоспи почали утворюватися, людей в колгосп йшло мало. Потім із колгоспів почали забирати зерно, а потім почали викачувати все в людей. У неї вибрали все, залишилась сама пустка. Забрали корову й теля, коні, всю птицю, і в хаті позабирали все. І цибулю сажанку і сіянку. Мати тільки дивилася, як вивозили возами з двору.

Потім Олександра пішла в хату і розповіла дідусеві, що вони говорили і що позабирали, бо дідусь мій нічого не чув. Так вона ставила табуретку становилась на неї і кричала у вухо дідусеві, бо він був глухий.

Потім дідусь пішов на вулицю, він підійшов до одного чоловіка і сказав, щоб оставили хоч цибулі. Але той чоловік його пірхнув і дідусь упав. А везли снопи із сіном і дідуся переїхали. Так він після того і помер.

«Позбирали все, тільки осталась діжка з капустою. Також забрали й біб. Потім перегнали нас у іншу хату. Не було з чого борщу зварить, щоб поїсти. Отаке було життя. Гречану полову їли, і тої нам позичили три мішки. Батько мій став почувати себе погану, бо він був пухлий від голоду. Мати ходила на поденну, щоб щось заробити. А тато пішов до дуба, щоб накосити. Ми взяли торбинку, щоб хоч взяти колосочків. Та нас звідти прогнали.

Після того через деякий час мій тато помер. Ми остались самі з матір’ю. Потім нас вигнали з хати після Покрови (14 жовтня). Тоді ми перейшли до жінки, в якої було п’ятеро дітей. Так ми прожили зиму. А навесні буряк і кользу їли. Потім на осінь буряк носили і перекидали через лісу у яму. А тоді забирали з ями. До Різдва ми їли капусту, яка була в чулані. Мати, якщо принесе хліба, то поділить нам, а ми сидимо тільки дожидаємо, та дивимось один на одного. Тоді поїмо і тільки тоді аж почнемо балакати між собою. Потім нас вигнали з хати. Ми вже ночували на дворі, бо не було де. Тільки з собою взяли відро, три чугунчики і п’ять ложечок. Коли почало темніти, то мати назбирала лозинки з верби, що вітер позбивав, вогник розпалили. Хоч голодні, та трохи погріємось. Тоді ми пообнімаємо матір і мати тоді співає пісню.

Я не уявляю, як ми вижили, чим ми вижили. Мати потім вступила в колгосп у Мигурове з горем пополам. Я ходила сапувати картоплю. Та хоч давали яку-небудь юшку поїсти. Моя сестра пасла вже 2 корови і 2 телят. Я варила лободу та щоб була добріша кидала солі. Продали ми платок за 7 рублів, та купили хоч солі. Нам дали землі, та й кажуть:

— Хоч сійте, хоч ні.

Ми пішли до сусіда, у нього у скрині були сімена гарбуза та буряка, ото й посіяли. Я помагала сапувати, бо матері було важко. А хлопці їли з колосків жита зерно. Коли ішов цей чоловік, якого було те жито, поймав одного з хлопців і каже:

— Зараз уб’ю!

Я була далеко, і коли це почула, то він хлопця вже одпустив і пішов. Потім ми сіяли капусту. Мати кожний день ходила в колгосп, щоб щось дали поїсти. Ми спали вночі на дворі. Мати з одного боку, а я з другого. Мої два брати і сестричка посередині, та так і спим.

А вранці проснемось, а на нас лежить сніг. Потім мати продала карсетку, спідницю, два рушники, платки і купили за те ми собі хатку. Ми тоді перейшли в хату. А які ми були раді! Заклала мати стелю, прорізали двері. Тоді у Конотопі мати купила картоплі і на тій картоплі ми прожили дев’ять неділь. Я картоплі не чистила, а скребла. Потім я стала пасти гуси колгоспні і дядківські. Мене зразу не приймали, а коли кончила курси, то прийняли. Потім хлопці пасли гусей. А тоді ми взяли корову й телятко.

Також багато ходило людей з Глобину, Полтавської області. Померло багато під вітряками, а також велика ходила хвороба тиф. Так що померло багато людей. А я якось з своїми братами і сестрою і своєю матусею осталась жива».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

13. Записала Васюк Людмила в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Цілина Катерина Корніївна

Катерина Корніївна розповіла, що в той час вона жила в селі Красний Колядин. Не було чого їсти, люди в селі їли мишей, горобців, траву і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де на весні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб.

Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробиралися туди. Та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней викопували, збирали в лісі яглицю, варили борщ, їли макуху, варили лободу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

14. Записала Кукса Віта в селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Тимченко Єфросинія Несторівна (1925 р. н.)

Тимченко Єфросинія Василівна розповіла, що у голодовку 1933 року вона ходила в школу. Коли її приймали в жовтенята, дивилася на портрет Сталіна, який тримав свою Світланку на руках.

«Як ми раділи цьому знімкові! Думали, що це наша рідна людина. А що вона з нами зробила? Померли з голоду брат і сестра, а я ще ворушилася. Ішов сусід, голова колгоспу Дорошенко Григорій Володимирович, глянув і забрав до себе. І от я ще жива».

Гончарова Надія Борисівна (1925 р. н.)

„Голод почався десь на початку 1932 року. Мені тоді було 8 років, сестрі було 6, а братові — 4. Я була найстарша. Була ще мала і мало що розуміла. Ми жили заможно. В господарстві мали коня, корову, козу, гусей, свиней, пасіку. Коли поприходили ці людоїди, то забрали все, тільки залишили зерна, щоб посіяти, та й того була жменя. Мама заховали від них трохи хліба, мали іще дещо.

Забрали віз, сани, віялку і живи, як знаєш. Заставили силоміць іти в колгосп. Мама працювала в ланці, а тато в колгоспі, в кузні. Я закінчила лише 3 класи, бо стали жити бідно, ні в що було вдітися. Одежа була полотняна та і яка та одежа. Заробляли зовсім мало, декілька копійок, а іноді і нічого.

З колгоспу раз на тиждень давали грам по 200 овсянки. Мама спечуть було яких паляниць, то ми й билися за них. Билися через те, що нічого було їсти. А їли сиру моркву, буряк, картоплю, листки капусти, якшо воно було. В деяких сім’ях вимирали по декілька чоловік, а іноді і вся сім’я.

До нас доходили чутки, що люди вбивали одне одного і їли. Справжнє людоїдство. Було таке, говорили, як ідеш вулицею, лежать скрізь трупи людей. Нікому було їх ховати і тому люди скидали їх в одну яму і засипали землею. На щастя в нашому селі такого не було.

Голод — це дуже щось страшне в моїх спогадах, навіть страшно і згадати. Не доведи Боже, щоб таке страхіття повторилося».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

16. Записала Павлиш Віта в селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Павлин Марія Савівна (1910 р. н.)

«Я народилася в селі Березовиця Шокотьківської сільради Талалаївського району. Малою була тоді, але сьогодення так не запам’ятовується, як те, що було у дитинстві. Наша родина велика була, складалася із дев’яти чоловік: дідусь, два сини, дві невістки, татова сестра і троє дітей. Я була найстаршою з дітей. Мій брат був менший від мене на рік, а двоюрідна сестра — на чотири роки. Їсти хотілося вже всім, та не було чого.

Почалося розкуркулення на селі. Як зараз бачу тих, хто прийшов нас розкуркулювати. П’яні, вони скрізь проколювали залізними палицями землю і шукали зерно. Взяли все до зернини, також забрали клуню, сарай, комору. Поламали, розвалили і забрали. Трохи не вигнали з хати, ми та подали заяву в колгосп, щоб не виганяли.

Під мою двоюрідну сестру мати заховала у колисці з відро зерна. І те забрали, витягли з-під дитини і забрали, полотно забирали. Де що примітять, те й брали, не дивлячись ні на сльози, ні на прохання. Забрате майно перепродували. Відібрали всю худобу, а корову залишили.

Я ходила з мамою рвати листя із липи. Липи в лісі стояли голі — то голодні люди обривали листя. У березні збирали бруньки на деревах, на полі шукали гнилу картоплю. Ходили також у ліс по акації, головки з клеверу. Сушили, терли і пекли „коржики». Спасалися від страшної смерті, як могли. Але й нашу сім’ю не минуло це горе. Помер від голоду мій дідусь. Опух, я доглядала за ним, але голодна смерть не обминула. Мій тато і його рідний брат були також дуже слабі. Було, мама продадуть хустку та куплять хлібину, розділять на дев’ять частинок і їмо. Бережемо, щоб хоч днів на три хватило. Коли хліб у хаті, то всі раді, наче велике свято було. Боялися, щоб не розкришити, берегли. Мене і мого брата тато відвезли до маминого батька й матері під Займище, щоб урятувати нас від голоду. В них ще було дещо, їх ще не розкуркулили. Ми з братом пожили там днів зо три, потім згадали, що батько й мати голодні і тікати додому! Люди допомогли нам добратися до хати.

Люди в селі мерли від голоду, валялися під лісою. Пам’ятаю я одного парубка, років вісімнадцяти. Він був безрідний, і помер голодною смертю. Довгий час лежав під лісою. Як зараз пам’ятаю його жовте обличчя, мертві запалі очі. Ховати нікому було, бо народ був дуже слабкий і немічний. Жінки положили його в ряднину і віднесли на кладовище. Викопали яму десь на півметра, бо не було сили копати більшої, і вкинули його в землю в рядні, та й прикидали. Пам’ятаю, що майже кожен день когось несли на кладовище. Не було такого дня, щоб не мерли. Городи нічим було засадити, вони перетворювались у пустки.

Мого тата забрали були на роботу в Шостку. Ми виглядали його кожного дня, думали, що вже й не повернеться. Мама їздила шукати. Пізніше він повернувся і привіз дві маленькі білі булочки. Ми були дуже раді, бо такого білого хліба ще ніколи й не бачили. Розділили між усіма і поїли. Ніколи не забуду ті жилаві татові руки, які подали мені мою частку.

На початку 1933 року наложили податок. За налоги забирали все. Доводилося знову віддавати все, що мали. Пам’ятаю, як заганяли у колгоспи. Частина найбідніших селян вступила зразу, а потім взялися й за тих, хто були середняками. За роботу платили пайком хліба. Життя трохи покращилося, також підгодовувала нас корова, яка в нас залишилася.

У 1946 році знову почався голод. Ходили на роботу, де давали нам суп із чечевицею і пайок хліба. Я завжди старалася принести додому той шматочок хліба найменшому братові, який народився у 1943 році, і мамі, яка була дуже хворою. Щоб якось пережити той незабутній голодомор, ми зарізали теля. У 1947 році мій чоловік трохи не вмер голодною смертю. Але я робила все, щоб він залишився живий. І, дякуючи Богу, мої старання не залишилися марними. В селі була нестача солі. Я із своїми односельцями ходили в Ромни, там купували солону воду, дома випаровували її і утворювався осадок — сіль. В13 років я пішла працювати на ланку, тому що батька забрали на війну (вбито в місті Біла Церква у 1943 році), а мати була дуже хвора.

По хліб ходили у Дмитрівку. Ніч стояли в черзі, щоб взяти одну хлібину. Не пригадую, в якому році мене завербували на болото в село Липове. Ми там вручну різали торф. Робота була тяжка, але безплатна. Давали нам суп з чечевицею із олією, яка містилася у бочці з-під керосину. Стежив наглядач, щоб не піднялися лишній раз від роботи. В колгоспі також нам не платили, а на городі, коли що й виросте, то забирали усе, щоб віддати за налог.

Тяжкі були часи, але треба було змирятися і переживати. Не віриться часом, що це було з нами — людьми. Ті страшні часи голодомору залишили в моєму серці пекучий біль. І хочеться вірити в те, що таке горе більше ніколи не прийде на землю багатостраждальної України. Хай воно не вертається.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

17. Записала Федорук Вікторія в селі Липове Талалаївського району 1999 року.

Чмут Катерина Федорівна (1912 р. н.)

«Не можу мовчати, треба щоб наші діти й онуки знали правду про гірку долю українців, які жили в той страшний 1933-й рік. Може, то кара господня була за гріхи наші! Мабуть, ні! Скоріше помста диявола, бо не міг Господь Бог так над людьми познущатися. Тяжко таке згадувати, але треба для пам’яті померлих.

У той час я жила в Корінецькому з чоловіком і маленькою дочкою. Жили, як всі люди, робили, ждали чогось кращого. А тут колективізація. Батьки мої і сестра жили в сусідньому селі. Раз прийшли до них сільрадівські активісти і сказали батькові іти у колгосп. Батько сказав, що подумає. Тоді принесли якийсь папірець. В ній писалось, що на батьків двір накладено „експорт» на три роки. Це означало, що ці три роки його не приймуть у колгосп і не випустять з села, а будуть забирать у нього все, коли схочуть. Трохи пізніше забрали худобу, одежу і все майно. Вони остались голі-голісінькі під відкритим небом. Тоді для них почався голод. Вони вирили землянку і деякий час там жили.

Нас з чоловіком і дочкою з хати, слава Богу, не виганяли, хоч забрали все до крихти в колгосп не записувались. В 1932 році вродила в нас городина, трохи зерна замазала під піччю, ото так і жили. Ну, а коли це все закінчилось, то їли що попало. На полях збирали гнилу, мерзлу картоплю, їли щавель, бруньки з дерев, цвіт липи. Липу обривали з гілками. їли квітки конюшини, крапиву. Старі і малі всі ходили пухлі, ледве ворушилися.

Тоді мій чоловік пішов робить на станцію, так трохи піддержав нас з дочкою. Люди з села тікали в бік Росії. Багатьох з села заслали, дехто вернувся, а дехто й ні. Люди мерли, як мухи. На вулицях, під хатами, просто на дорозі сиділи й лежали дорослі і діти, одне біля одного, наче родичі. Їхні опухлі ноги були обмотані хустками, бо нічого вже на них не налазило. Люди мовчали, не було сили навіть попросити їсти. По селу ходило багато жебраків, але давати їм було нічого.

Сусідка моя Оришка Бородина розказувала, що ішла на могилки поминати покійників, а в канаві лежав маленький хлопчик років шести і благав хоч крихітку хліба. Вона дала йому кануну. Він з’їв всього дві ложки і помер.

Одним словом, знущалися, як хотіли над людьми. Не дай Бог, щоб коли-небудь таке ще повторилось.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

18. Записала Записала Цюпко Наталія в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Павлиш Галина Петрівна (1926 р. н.)

«В 1932—1933 роках мої батьки працювали в колгоспі. Їсти не було чого, в сім’ї було троє дорослих і двоє малих. Їли макуху, липу, рачки, козельці, хліба і картоплі не було. В село Березовиця приїхали якісь люди і забирали в кого, що залишилось, навіть квасолю, яку положили в колиску до немовляти.

А в сусідів, які жили за яром, вимерла родина. Бабуся і внучка пухлі вже були. От її (внучку) бабуся і зварила в казанку. Протягла ще трохи. Однак Богові душу віддала. А на призьбах, у садах то тут, то там мертвяки, дехто ще ворушився. І така тиша над селом — наче людей ніде немає, ніби вимер увесь світ. Ні кішки не видно, ні собаки. Села спорожніли.

А влітку 1933 року до нас із Москви навідався один чоловік. Хтозна ким він був. Видно, начальником якимось, бо мені давав пряники. Глянув на село, вмився слізьми і через два дні гайнув у столицю. Бо на хуторі якийсь мужик ішов із сокирою, заманював гостя в хату. Потому в сільраді казали, що в нього довгий язик. У столиці знайомі розпитували, як там на Україні. А він, не довго думаючи, сказав:

— Од Сталіна люди сохнуть, як од сонця трава.

Ну хтось і доніс. Спершу його засудили до розстрілу, а потім пом’якшили покарання, дали 10 років.

У 1933році мене направили на практику в Ріпкінську лікарню. Завідуючий лікарнею наказав усім, хто звертається з проханням видавати довідки про смерть родичів, писати в них, що смерть настала від серцевої недостатності. Кілька разів за такими довідками в лікарню зверталася багатодітна мати. Одного разу міліціонер привів до нас дівчину 18—19 років і приніс усі довідки, які видавали її матері. З’ясувалося, що ця дівчина та її мати вбили і з’їли всіх молодших дітей. А потім, збожеволіла від голоду дівчина, вбила матір. Коли її варила, сусіди заявили в міліцію, бо чули з хати запах вареного м’яса.

Ось який був Сталінський вік».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

19. Записала Хоменко О. в селі Липове Талалаївського району 1997 року.

Ткаченко Марія Петрівна (1928 р. н.)

«Голодомор почався з того, що у людей забирали все, що можна було їсти. Казали, що його було зроблено штучно. Наша родина жила тоді у Ведмежому. Батько з матір’ю робили в колгоспі, заробляли трудодні. Батько сторожем, мати — в ланці. Ходили бригади, забирали все. У нас була корова і свиня з поросятами, так їх забрали. Бабуся варила кашу з полови, від якої, коли була свиня, то краще поправлялася, ніж ми. Жінки, коли ходили на роботу сапувати картоплю, виривали її і їли, ще й ховали, щоб віднести дітям. Люди були такі голодні, що ходили їсти клевер. Наш батько приносив макуху з табаку. У дядька були два сини, ловили рибу, потім клали її на листя з кользи і їли. Була в нього також сестра, так померла від голоду.

Одного разу ішов хлопець, пухлий від голоду, а назустріч йому ішов дід. Попросив у нього їсти хоч кусочок хліба, а хлопець сказав йому, що сам хоче їсти. Так дід упав, покотився з бугра і вмер.

Усе забирали у людей — плуги, вози, коней. Люди усе робили вручну, дружно і мирно. Коли у моєї матері був кусочок сала, а у другої жінки був гарбуз, то вони ділилися. Люди були худющі, пухлі, але робили, щоб заробляти на їжу. У колгоспі варили якусь кашу, батько приносив додому. Мати десь дістала огірків, я украла собі один і дала другим по одному.

Коли прийшов батько і побачив, що ми їмо огірки, то накричав на нас, а мене набив. Казав, щоб завжди ждали його з матір’ю, аби їсти разом. Люди мерли, бо були голодні. Мати вставала у ночі, дивилася до нас, чи ще живі.

У колгоспі здохла кобила, так бригадир наказав дорізати її, сказав моїй матері, щоб вона одрізала м’яса і однесла дітям додому. Люди ходили у Ромни, там міняли золото на муку. У моєї матері були золоті серги, що подарив батько її, а в батька — золотий хрестик. Мати пішла поміняла їх і дали їй два пуди муки. Ходила якась жінка по селу і міняла одежу на картоплю. У матері була жилетка з баранячою обшивкою. Вона плакала, але все-таки віддала її. За це жінка дала нам відро картоплі, яку ми довго їли. У нашій сім’ї батько трохи доставав їжі, а у других так зовсім нічого було їсти, ходили просили.

Людям багато загадували платить владі. Хто відмовлявся, того кидали в тюрму, звідки вже і не верталися. У нас був сусід, в якого нічим було платить, його кинули у тюрму, звідки він і не вернувся. Нам не загадували платить. Тоді люди їли таке, про що зараз згадувати не хочеться. Але тоді все було добре.

За кожне якесь політичне слово чи про Сталіна, чи про когось ще, вбивали. Тоді люди складали всілякі пісні, але щоб ніхто не чув. Коли ми пасли скот, то складали і самі, деякі знали так співали, щоб забути про те, що хочеться їсти. Ось одна з них:

Батько в созі, мати в созі,

Дядько ходить по дорозі,

Просять хліба,

просять сала,

Бо радянська власть настала.

Ось так ми пережили голод 1932—1933 років.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

20. Записав Острівний Олексій в селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Гріненко Олександра Марківна (1925 р. н.)

«1932—1933 роки дуже запам’яталися мені, як і моїм ровесникам. У цих роках був голод, слово, яке стоїть на другому місці після слова війна. Голод і війна — це найстрашніше для людей.

Я була з середняків, батько теж був середняк, але його родина була трішки бідніша, він рано втратив матір. Жив удвох з батьком. Мати була з багатого роду. У них був свій млин, молотарка, січкарня, олійниця, магазин, пасіка і кілька десятин землі. Але у спадщину матері майже нічого не залишилося. У матері був брат, та саме у жнива, прямо на полі його розстріляли денікінці. Усе багатство забрав колгосп.

До 1932 року жили нормально, було що поїсти і вдягтися пристойніше. Але у 1932 році почалася викачка хліба. Ходили комунари і стежили за тим, щоб всі здавали хліб. Люди закуповували його, ховали, хто де міг, глечики з квасолею та іншими продуктами замазували у печі. Але торбинки витрушували, піч розбивали, і відбирали зерно та й все інше.

Одного разу батько змолов борошна, відніс його й сховав у копанку (такий невеличкий ставочок). Мішок кругом водою обдався, а в середині сухо. Було вночі піде мати, набере трохи борошна, насмажить млинців або спече хліба. Поїмо, а решту сховаємо знову у воду. Інші, котрим зовсім нічого було їсти, рвали Іванові головки — квіти конюшини, акацію, різне листя, товкли у ступі, м"яли і пекли млинці. В ліс ходили по щавель, варили з нього борщ. Картопля була, але дуже мало. У нас була корова, мали своє молочко і сир. Уже можна поїсти. Люди, у котрих не було ніяких запасів, ходили міняти на кусок хліба рушники, спідниці, хустки. Мерли на очах один у одного, хто під сільрадою лежить мертвий, хто під забором, всяке бувало. Люди, які не мали своїх домівок, просилися на ніч і їх пускали, слали долі.

Комунари ходили з шомполами і пробивали печі, стіни, у сараях — піл, все шукали хліб. Одного разу вони прийшли і до нас, ширяли, ширяли у піч, нічого не знайшли, так вони потребували розвалити. Ми були малі і плакали, але на нас не звертали уваги. Вони поколупали стіни, піл у хаті, хліві та клуні.

У цей час і появились комсомольці. їм давали наказ виганяти багатих з хат ломаками, стягати з них кожухи. Одним багатієм був Лука Гапусь. У хуторі Нинове проживав Варьоха. Влітку до них наймались на роботу сапувати, пасти корів. Моя мама теж працювала, їй платили по п’ять копійок. За зароблені гроші можна було набрати на дві спідниці. Якщо з того матеріалу тоді шили дві спідниці, то зараз можна пошити чотири. Багатії своїх наймитів годували, якщо працювали люди з іншого села або не мали оселі, дозволяли їм ночувати. Більшість бігла робить до того, котрий гарно годував. Багатії жили некультурно, ходили брудні, палаців і килимів не мали, бо вони теж робили.

Зиму пережили. Настала весна. Почали сіяти. Зерно сіяли, а за сівалкою ходили деякі люди, виривали його і їли. Зерно було протруєне, і на ранок ціла родина вимерла. Люди всі ходили пухлі. Найбільший голод був у 1933 році. У цьому році почали виникати колгоспи і усіх гнали на роботу. Люди, хто мав коней, вози, плуги, сівалки все віддавали в колгосп. Коли комунари ходили, то вони співали пісні. Ось рядки однієї з них:

Гей, подивись, пролетарство,

Це комнезамож іде.

Він до майбутнього щастя

Бідне селянство веде.

Мати — стара комунарка,

Батько — старий комунар...

Багатьох людей відправляли в Сибір. У 1940—41 роках (можливо, це були мешканці українських міст, які в роки німецької окупації вирушили до рідних країв) вони поверталися додому. Нічого з собою не брали, бо з самого Сибіру ішли пішки, несли на плечах дітей. Коли приходили, то селилися у родичів.

Одні люди просили їсти, а інші крали. Бандитів розвелось дуже багато. Вони витягали з хат одежу, худобу, свиней. Як ніч, так і кричать „Рятуйте!» Ми свою худобу теж забрали у хату. Однієї ночі вони підкопалися під хату, а там стояли корова і двійко поросят. Стали стукати лопатою, мати й каже:

— Вставай, батьку, он бандити лізуть.

А батько відповідає їй:

— То корова рогами стукає об стіну.

Мати взяла сірники і пішла у другу кімнату, де була корова. Запалила вона сірник, дивиться, а він (злодій) лежить поряд з коровою. Мати перелякалася. Вони нас зв’язали і почали нишпорити по хаті. Потім забрали все з скрині і пішли. У селі часто виникали пожежі, особливо у Липовому.

Одяг у нас був поганенький: носили полотняні сорочки і платтячка. Коли старша сестра одягла на свято нову спідницю і кофточку, то ми з меншою сестрою просили у матері, хоч нової хусточки, щоб поносить.

У колгоспі вирощували картоплю. На зиму її засипали у яму, де вона перемерзала. Під весну гнила, але її виривали, дома чистили, мили, робили крохмаль, з якого пекли млинці. Правда, їсти їх було неможливо, бо мали неприємний запах і смак. Але що ж робить, коли їсти хочеться? Ми так дуже ще не голодували, бо батько й мати могли подбати про своїх дітей, іншим доводилося тяжче. Діти теж ходили пухлі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

21. Записала Іваненко О. в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Іващенко Василь Карпович (1871—1946 рр.)

На початку 1928 р. в СРСР вибухнула продовольча криза. Перед державою стояла проблема: як одержати від селян зерно. Фактично ніякої кризи не було, а просто селяни нормально реагували на конкретну ринкову ситуацію, спричинену штучним зниженням державних закупівельних цін на зерно. Зіткнувшись із хлібним дефіцитом, партія приймає рішення про надзвичайні заходи боротьби з куркулями. Так почалося розкуркулення, яке по суті було фізичним винищенням, депортацією і знущанням. Його жертвами стали найкращі господарі, найвпливовіші і найнепокірніші. Стеценко Григорій Іванович був тоді в селі активістом. З болем у серці згадував, як голосували у сільраді щодо розкуркулення Іващенка Василя Карповича:

— Я знав, що в нього є дві корови, але ж він мав 12 дітей. Був здібним майстром (робив колеса до возів та інший сільськогосподарський інвентар) і не хотів вступати до колгоспу. Мені було шкода його родину, але я усвідомлював, що якщо стану на його захист, то завтра сам буду «ворожим елементом». Весною, після розкуркулення він з родиною влаштувався на роботу в Березовій Рудці.

Але керівництво в Білошапках відчуло гостру потребу мати такого цінного майстра у власному колгоспі і повернули йому пусту хату, комору і хлів.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

22. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Монька Григорій Антонович (1919 р. н.)

«Я народився 26 березня 1919 року. В нашій сім’ї було четверо дітей. Під час колективізації батьки вступили до колгоспу. Ми ходили до школи. Але почався голодомор 1932 -1933 років, який вніс свої корективи в долю людей. Щоб заробити в колгоспі жалюгідний пайок і не вмерти з голодної смерті, мати не дозволяла мені закінчити семирічку (залишалося два місяці).

Я прагнув закінчити школу, а мати, плачучи, благала мене йти в колгосп. І тільки дякуючи втручанню класного керівника і директора школи Марка Лавріновича я закінчив курс неповної середньої школи і пережив голодомор.

В сім’ї ніхто не помер з голоду. Але їли те, що важко було назвати

їжею».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

23. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Бабік Григорій Іванович (1920 р. н.)

«Під час голодомору ми з сестрою були ще невеликі і не розуміли того, що відбувається. Корови не було, хліба не було. Ми щоранку просили їсти, а мати тихо плакала. Тоді босоніж вибігали надвір і «паслися». Їли калачики і спориш. Наїмося, аж животи заболять, а через годину знову просимо їсти.

Влітку всі «їстівні дерева» стояли без листя скільки можна було дістати. А діти залазили вище і «паслися». Їли все, що траплялося під руку, і часто труїлися, або забивався кишечник».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

24. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Морейко Параска Порфирівна (1919—2000 рр.)

«В нашій сім’ї було шестеро дітей. Під час голодовки їли бадилля з буряка, з кукурудзи качани товкли в ступі, стебло соняшників. Все змішували і пекли коржі, а щоб не приставали мазали сковороду чим-небудь, навіть квашеним огірком.

Мені тоді було дванадцять років, я була маленька зростом і слабка. Але мати відправляла в ланку, з дорослими. На полі мені давали велику норму, я дуже стомлювалася і плакала, але ж тоді людей, що працювали в полі так-сяк годували. Саме тому мати відправляла мене працювати, щоб вижити. Пам’ятаю, як жінки брали із собою дітей в поле, що із своєї мисочки їх підгодувати, але бригадир забороняв це робити. Він відривав плачучих дітей від матерів, а матері віддавали їм свою скибочку хліба».

У голодоморі 1933-го жінки трималися до останнього, бо дітки ж. І тому часто перед смертю матері божеволіли. А коли не ставало матерів,

гинули осиротілі діти.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

25. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Карпенко Марина Петрівна (1916 р. н.)

«Коли почався голодомор, то батько наховав продукти (у невеличких торбинках крупу, брижей, боби, борошно, зерно) у солом’яну стріху під покрівлею. А як прийшли ті кровопивці за хлібом, то все знайшли і забрали. Тому ми голодували, як і всі. Мати пекла коржі з липи і споришу та гнилої картоплі, а щоб вони знімалися із сковорідки, то мама мазала її восковою свічкою.

А одного разу прийшла моя подружка з хутора і розповіла про добру юшку з коріння рогози. Ми одразу дістали «цей продукт», наварили. Яке ж воно недобре! Слизьке, вонюче, але ж їли. З голоду в сім’ї ніхто не помер.

А ось недалеко, біля баби Жовтенчихи, жив Ушенко Макар із дружиною і дітьми. В колгоспі він не працював, а займався лікарськими травами (слабий здоров’ям був і блідний). Так він помер першим з голоду, за ним його сини. А жінка ходила пухла, ноги потріскались і з них вже текло.

Одного разу підійшла до нас і попросила нахилити гілочку берези, щоб поїсти листя. Але берези вже об’їли люди і ми нахилили їй берест (в нього липке листя). Вона трошки пожувала і ледь попленталася додому, а на другий померла.

А один чоловік посіяв буряки в яру, щоб ніхто не бачив. Якийсь хлопчина їх знайшов (вони були ще маленькі як олівчик) і майже всі поїв. Голод робив людей жорстокими, бо той господар, зловивши дитину на крадіжці, забив його майже до смерті.

А в іншій родині помирав з голоду молодший брат, а старший одержав у колгоспі «пайок» — 1 кілограм бобів. Помираючий благав його поділитися, але той вийшов з хати, сів на ґанку, підперши плечима двері, (щоб немічний не вийшов з хати) і сам поїв ті боби».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

26. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Леус Феодосія Григорівна (1924 р. н.) та Ганна Григорівна (1922 р. н.)

«У нас була бідна селянська родина з дев’яти чоловік. Батько, мати і семеро дітей. Вони були наймолодші. Під час голодомору мати і старші брати ходили працювати в колгосп (батько помер у 1931 р.)

Першою жертвою голодомору стала вже доросла Наталка (вона мала покалічену руку і в колгоспі не працювала). За нею помер Сашко, який ходив працювати, а потім став слабкий.

Якось вранці він промовив матері:

— Мамо, сьогодні не йдіть на роботу, бо я буду помирати.

Налякана мати побігла на город і почала зрізати у хустинку колоски, щоб врятувати Сашка. А він в цей час попросив у нас пити. Ми дали йому лип’яників (коржі з липи) і липового чаю й побігли до матері. А коли повернулися, він вже не дихав.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

27. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Мірошник Галина Яківна (1924 р. н.)

«Під час голодомору в село приходило багато голодуючих з інших сіл. Можливо вони рухалися в напрямку Линовиці, бо там працював цукровий завод і фактично це рятувало жителів і Линовиці і навколишніх сіл.

Одного разу зайшов до нас хлопець. Він був дуже слабкий і просив їсти. Ми дали йому коржів «лип’яників», а він подарував нам невеличку мідну іконку із зображенням архангела Михайла.

Так вона й збереглася до цього часу і дуже шкода, що ми не змогли врятувати цього юнака, бо на другий день його знайшли за селом мертвим. Бо якщо людина довго не їла, а потім швидко з’їдала щось, то траплявся заворот кишок і від нього помирали».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

28. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Монька Іван Костянтинович (1940 р. н.)

«Мій батько з 1913 року мав на кутку двох друзів ровесників: Леус Олександра Григоровича і Коверу Івана Мусійовича. Під час голодомору вони були молодими хлопцями, сповнені бажання жити і мріяти про щастя. Щоб вижити ходили в колгосп на роботу, але Сашко швидко охляв і зліг. Батько його помер раніше, а мати з малолітніми дітьми (згодом померла і вона) не могла його похоронити. Тому мій батько із другом викопали яму для товариша і забрали Сашка на кладовище. Ніхто його не супроводжував у вічну дорогу.

Коли принесли до могили, то побачили, що там лежить померла дівчина, Суші Софії сестра. Так їх разом і поховали без домовини, хреста і поминок».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

29. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Іващенко Василь Карпович (1871—1946 рр.)

На початку 1928 р. в СРСР вибухнула продовольча криза. Перед державою стояла проблема: як одержати від селян зерно. Фактично ніякої кризи не було, а просто селяни нормально реагували на конкретну ринкову ситуацію, спричинену штучним зниженням державних закупівельних цін на зерно. Зіткнувшись із хлібним дефіцитом, партія приймає рішення про надзвичайні заходи боротьби з куркулями. Так почалося розкуркулення, яке по суті було фізичним винищенням, депортацією і знущанням. Його жертвами стали найкращі господарі, найвпливовіші і найнепокірніші. Стеценко Григорій Іванович був тоді в селі активістом. З болем у серці згадував, як голосували у сільраді щодо розкуркулення Іващенка Василя Карповича:

— Я знав, що в нього є дві корови, але ж він мав 12 дітей. Був здібним майстром (робив колеса до возів та інший сільськогосподарський інвентар) і не хотів вступати до колгоспу. Мені було шкода його родину, але я усвідомлював, що якщо стану на його захист, то завтра сам буду «ворожим елементом». Весною, після розкуркулення він з родиною влаштувався на роботу в Березовій Рудці.

Але керівництво в Білошапках відчуло гостру потребу мати такого цінного майстра у власному колгоспі і повернули йому пусту хату, комору і хлів.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

1. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Монька Григорій Антонович (1919 р. н.)

«Я народився 26 березня 1919 року. В нашій сім’ї було четверо дітей. Під час колективізації батьки вступили до колгоспу. Ми ходили до школи. Але почався голодомор 1932 -1933 років, який вніс свої корективи в долю людей. Щоб заробити в колгоспі жалюгідний пайок і не вмерти з голодної смерті, мати не дозволяла мені закінчити семирічку (залишалося два місяці).

Я прагнув закінчити школу, а мати, плачучи, благала мене йти в колгосп. І тільки дякуючи втручанню класного керівника і директора школи Марка Лавріновича я закінчив курс неповної середньої школи і пережив голодомор.

В сім’ї ніхто не помер з голоду. Але їли те, що важко було назвати

їжею».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

2. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Бабік Григорій Іванович (1920 р. н.)

«Під час голодомору ми з сестрою були ще невеликі і не розуміли того, що відбувається. Корови не було, хліба не було. Ми щоранку просили їсти, а мати тихо плакала. Тоді босоніж вибігали надвір і «паслися». Їли калачики і спориш. Наїмося, аж животи заболять, а через годину знову просимо їсти.

Влітку всі «їстівні дерева» стояли без листя скільки можна було дістати. А діти залазили вище і «паслися». Їли все, що траплялося під руку, і часто труїлися, або забивався кишечник».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

3. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Морейко Параска Порфирівна (1919—2000 рр.)

«В нашій сім’ї було шестеро дітей. Під час голодовки їли бадилля з буряка, з кукурудзи качани товкли в ступі, стебло соняшників. Все змішували і пекли коржі, а щоб не приставали мазали сковороду чим-небудь, навіть квашеним огірком.

Мені тоді було дванадцять років, я була маленька зростом і слабка. Але мати відправляла в ланку, з дорослими. На полі мені давали велику норму, я дуже стомлювалася і плакала, але ж тоді людей, що працювали в полі так-сяк годували. Саме тому мати відправляла мене працювати, щоб вижити. Пам’ятаю, як жінки брали із собою дітей в поле, що із своєї мисочки їх підгодувати, але бригадир забороняв це робити. Він відривав плачучих дітей від матерів, а матері віддавали їм свою скибочку хліба».

У голодоморі 1933-го жінки трималися до останнього, бо дітки ж. І тому часто перед смертю матері божеволіли. А коли не ставало матерів,

гинули осиротілі діти.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

4. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Карпенко Марина Петрівна (1916 р. н.)

«Коли почався голодомор, то батько наховав продукти (у невеличких торбинках крупу, брижей, боби, борошно, зерно) у солом’яну стріху під покрівлею. А як прийшли ті кровопивці за хлібом, то все знайшли і забрали. Тому ми голодували, як і всі. Мати пекла коржі з липи і споришу та гнилої картоплі, а щоб вони знімалися із сковорідки, то мама мазала її восковою свічкою.

А одного разу прийшла моя подружка з хутора і розповіла про добру юшку з коріння рогози. Ми одразу дістали «цей продукт», наварили. Яке ж воно недобре! Слизьке, вонюче, але ж їли. З голоду в сім’ї ніхто не помер.

А ось недалеко, біля баби Жовтенчихи, жив Ушенко Макар із дружиною і дітьми. В колгоспі він не працював, а займався лікарськими травами (слабий здоров’ям був і блідний). Так він помер першим з голоду, за ним його сини. А жінка ходила пухла, ноги потріскались і з них вже текло.

Одного разу підійшла до нас і попросила нахилити гілочку берези, щоб поїсти листя. Але берези вже об’їли люди і ми нахилили їй берест (в нього липке листя). Вона трошки пожувала і ледь попленталася додому, а на другий померла.

А один чоловік посіяв буряки в яру, щоб ніхто не бачив. Якийсь хлопчина їх знайшов (вони були ще маленькі як олівчик) і майже всі поїв. Голод робив людей жорстокими, бо той господар, зловивши дитину на крадіжці, забив його майже до смерті.

А в іншій родині помирав з голоду молодший брат, а старший одержав у колгоспі «пайок» — 1 кілограм бобів. Помираючий благав його поділитися, але той вийшов з хати, сів на ґанку, підперши плечима двері, (щоб немічний не вийшов з хати) і сам поїв ті боби».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

5. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Леус Феодосія Григорівна (1924 р. н.) та Ганна Григорівна (1922 р. н.)

«У нас була бідна селянська родина з дев’яти чоловік. Батько, мати і семеро дітей. Вони були наймолодші. Під час голодомору мати і старші брати ходили працювати в колгосп (батько помер у 1931 р.)

Першою жертвою голодомору стала вже доросла Наталка (вона мала покалічену руку і в колгоспі не працювала). За нею помер Сашко, який ходив працювати, а потім став слабкий.

Якось вранці він промовив матері:

— Мамо, сьогодні не йдіть на роботу, бо я буду помирати.

Налякана мати побігла на город і почала зрізати у хустинку колоски, щоб врятувати Сашка. А він в цей час попросив у нас пити. Ми дали йому лип’яників (коржі з липи) і липового чаю й побігли до матері. А коли повернулися, він вже не дихав.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

6. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Мірошник Галина Яківна (1924 р. н.)

«Під час голодомору в село приходило багато голодуючих з інших сіл. Можливо вони рухалися в напрямку Линовиці, бо там працював цукровий завод і фактично це рятувало жителів і Линовиці і навколишніх сіл.

Одного разу зайшов до нас хлопець. Він був дуже слабкий і просив їсти. Ми дали йому коржів «лип’яників», а він подарував нам невеличку мідну іконку із зображенням архангела Михайла.

Так вона й збереглася до цього часу і дуже шкода, що ми не змогли врятувати цього юнака, бо на другий день його знайшли за селом мертвим. Бо якщо людина довго не їла, а потім швидко з’їдала щось, то траплявся заворот кишок і від нього помирали».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

7. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Монька Іван Костянтинович (1940 р. н.)

ш.

«Мій батько з 1913 року мав на кутку двох друзів ровесників: Леус Олександра Григоровича і Коверу Івана Мусійовича. Під час голодомору вони були молодими хлопцями, сповнені бажання жити і мріяти про щастя. Щоб вижити ходили в колгосп на роботу, але Сашко швидко охляв і зліг. Батько його помер раніше, а мати з малолітніми дітьми (згодом померла і вона) не могла його похоронити. Тому мій батько із другом викопали яму для товариша і забрали Сашка на кладовище. Ніхто його не супроводжував у вічну дорогу.

Коли принесли до могили, то побачили, що там лежить померла дівчина, Суші Софії сестра. Так їх разом і поховали без домовини, хреста і поминок».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

8. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.

Курманенко Анастасія Михайлівна

В 1932—1933 роках я вчилася в ФЗО в м. Зіновєвськ (нині Кіровоград). Так називалися училища, в яких навчали майбутніх робітників. Вчилася на фрезеровщика. На навчання ходила пішки 30 км, бо коней забрали в батьків ще в 1929 році. Сім’я була багатодітна, мати мала 7 дітей.

Навчатися мусила задля того, щоб вижити, бо в училищі учнів підгодовували. Але все, що давали, не могла з’їсти сама, тому що в селі мати і сестри лежали в хаті пухлі з голоду.

Я, Настя, отримувала 50 гр хліба і 200 гр «ржавої» (зіпсованої) тюльки. А старший брат Терешко, вродливий молодий юнак, щоб не вмерти з голоду, одружився на старій та дуже негарній жінці. У тої жінки була корова, а отже вважалася вона багатою.

Коли я з навчання йшла додому то бачила понад дорогою лежали мертві люди. Їх було дуже багато і ніхто їх не хоронив. По дорозі валялися люди мертві. Тих, що по полях ходили і шукали колоски, ганяли люди зі зброєю. На щастя всі діти в родині пережили страхіття голодомору і вижили.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

1. Зі слів Курманенко Анастасії Михайлівни (1917), яка проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Курманенко Григорій Макарович

В 1933 році я вступив і навчався в Дніпропетровському музичному технікумі, бо дуже любив музику і театр. Нам, голодним студентам, давали по 200 гр хліба. Щоб голод вгамувати, цього не вистачало. А напроти нашого технікуму розташовувався навчальний заклад, де навчали робітничих професій (ФЗУ). Тим, хто там вчився, давали не лише хліб, а й по 29 рублів грошима. От і змушений був перейти туди на навчання.

На той час в місті можна було купити кукурудзи, один стакан коштував 10 рублів. Я купував, але все не з’їдав, ніс додому в село Биково, де вже пухли від голоду мати Горпина та молодші брат Тимофій і сестра Маруся. Коли був у селі, то всі разом, обмотавши ганчір’ям ноги, йшли в степ. Там росло багато сухого кураю. Він був дуже колючим. Але якщо його потоптати, можна назбирати насіннячка, дрібного, як мак. З того насіння товкли борошенце і пекли млинці. Сусіди, що жили поруч, вмерли. І я вмовив матір вирушити в місто.

Нам пощастило. Брат влаштувався на роботу, та й мати робила кухаркою на заводі, а значить мала змогу принести їсти і малій сестрі. Жили в бараці. Це було довге приміщення, перегороджене тряпчаними стінами. До колективізації мати працювала в панів. Пан був добрим господарем і заробляли в нього люди добре. Мати мала гарний одяг, спідниці плюшеві і навіть мала кілька золотих монет. Цей скарб міняли на кукурудзу. Так і вижили всі.

Після голодомору, десь в 1938 році, коли брата забрали в армію, ми з матір’ю повернулися в село і пішли в колгосп працювати. Коли повернулися, то дізнались, що багато люду померло. З нашої родини померли тітка і дядько.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

2. Зі слів Курманенка Григорія Макаровича (1915), який проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Гуданець Дар’я Іванівна

Скільки вже людей пішло від нас у небуття, забравши з собою пам’ять про ті жахливі події. Немає вже і моєї матері Запорожець Анастасії Степанівни і батька Запорожця Івана Дорофійовича.

Вони мені розповідали, що довелося пережити в ті тяжкі часи українському народу і нашій родині особисто. Переповім лише те, що добре запам’яталося.

Нас у сім’ї було семеро дітей. У голод 1932—33 років місцева влада, так звані комсомоли, відбирали все — хліб, до зернини, квасолю, заквашені в діжці огірки, обшукували кожний куточок двору. Щоб хоч якось вижити і прокормити сім’ю, батько сховав в полі мішок пшениці і потайки вночі приносив. Мати варила і вся сім’я їла, а дітям наказували, щоб казали, що їсти нема нічого.

Від голоду в нашій родині померла баба Марія, батькова мати. Проводів не було, замотали в рядно поклали на підводу і повезли на кладовище. Людей пухло і вмирало від голоду дуже багато. А на Зеленому гаю на Кашанівці, так вулиця називалась, жила жінка на прізвище Санжара, то вона зарізала свою 12-річну дочку, склала в казан і їла її. Отакі були страшні часи.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

3. Зі слів Гуданець Дар’ї Іванівни (1990), яка проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Шпаченко Ніна Миронівна

З нашої родини від голоду в ті тяжкі часи, на щастя, ніхто не помер. Виживали, як могли. З мамою ходили на поле збирали мерзлий буряк і картоплю, пекли і їли. Із різної зелені пекли щавленики.

Хочу розповісти про нашу сусідку Ольгу, яка жила з двома дітьми, а чоловіка посадили. Одного дня пішла до них сусідка, а на печі лежить мертва жінка з дітьми. І я туди бігала дивитись то до сих пір мені запам’яталась її довга чорна коса, яка звисала з печі. Так їх і похоронили у їхньому дворі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

4. Зі слів Шпаченко Ніни Миронівни, яка проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Олійник Олександра Дем’янівна

Я до цих пір пам’ятаю хлопчика, мого однокласника Літвінова Івана Івановича. На той час в 1933 році ми ходили в шостий клас.

Мої батьки працювали в колгоспі то хоч щось могли принести додому, а батьки Івана не працювали. Тож їхня сім’я голодувала. Дітей, чиї батьки працювали в колгоспі, годували в школі. Я дещо брала в карман з їжі, а як ішли додому, то годувала Івана. Але одного дня він так і не прийшов до школи. Помер від голоду.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

5. Зі слів Олійник Олександри Дем’янівни, яка проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Кучеренко Іван Миколайович

В школу я не ходив. Спочатку не було як і в чому, та й далеко було. Матір і батька пам’ятаю погано, згадую лиш, що в батька дуже жога пекла від прілого ячменю, яким ми харчувалися. Ще в їжу йшли листя з акації, сусай, козелики, гриби. Іноді попадалися їжаки. Ми голки в них обсмалювали і здавалося, ніби маленьке поросятко. Таке добре та жирне. Старші сестри Віра і Клава жили на хуторі. А нас малих, як померли батьки, віддали в дитячі ясла. Там дітей трохи годували. Та згодом і ясел не стало, і Льоня помер. Тоді я потрапив на хутір до сестер.

Старшого брата Мішу пам’ятаю, що тяжко працював в полі, просто в нас за городом. Техніки не було, коней не було, і людей виганяли лопатами копати поле. Коней признавали хворими на сап, розстрілювали і вкидали у криниці. Пригадую, як в хаті на лавці, помираючи, мій брат просив щоб йому зловили хоч мишку. Ловили мишей, їх тоді багато було. Ставили попід стіною чобіт і женуть, а миша в чобіт як вскоче, то хватали і було що їсти.

Чув, що в однієї сусідки, в неї була крайня хата, не було вже нікого, вона лежала і з голоду не могла встати, так миші їй пообкушували вуха. Котів чогось не було. Чи люди поїли, чи так десь ділись, не знаю. Ми були малі, та все ж також ходили на річку ракушки ловити. Ото граблями нагорнемо, а тоді кип’ятком обіллємо. Вони розкриваються, виймали, варили і їли. Теж смачно було, як галушки.

Сестра Дуня працювало коло машини, що молотила чи віяла зерно. У кармані в неї був вузлик з відвіяним насінням бур’янцю — пшеничними відходами. Воно дуже смерділо «мишаками», та все одно їли. А коли зерна не стало, все обмолотили і вивезли, то Дуня померла. Загалом з нашої великої родини померли батько, мати і четверо дітей.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

6. Зі слів Кучеренка Івана Миколайовича, який проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Трохимчук Федір Павлович

Так, голод був, бо забрала влада збіжжя. Забирали буксири і група, яких було четверо чоловік. Це Марія Берегова, Марія Добрицька, Андрій Добрицький та, на жаль, четвертого не пам’ятаю. З хати виносили дітей, яким було по чотири роки. Ніяких документів на забирання продуктів не було. Не ховали харчі ми тому, що не знали, що забирати будуть навіть у хаті. Вони приходили з залізними палицями.

Моя сім’я мала пару коней, віз, плуг, корову. Восени 1932 року нас вигнали надвір. Ми пішли до Балецького Федора, сусіда. А на весну прийшли додому. Але Христя Осауленко захотіла нашої хати і їй її віддали. Знову забрали у нас хату і ми пішли жити до Богохванихи Станіслави, потім жили в Палажки Муржак. А в 1938 році мого батька Трохимчука Павла Кузьмовича, їздового, заарештували і невідомо, де він подівся.

Їли ми какіш, жаливу, лободу. Какіш біля річки був солодкий-солодкий. На цвинтарі була спільна яма, туди звозили всіх померлих. Коней, які здихали, теж вивозили у канаву до цвинтара, потай розрізали тушки і варили холодець, тушили. За рахунок цього й виживали. Скільки вимерло людей, невідомо. У селі не знають такої хати, де б не було померлих від голоду, в церквах не згадується. Винен у цьому був Сталін.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

7. Зі слів Трохимчука Федора Павловича (1918), який проживає в с. Мощене записали члени волонтерського загону «Вогник».

Бойко Галина Дем’янівна

Голод я пам’ятаю, мені було 5—6 років. Влада ходила попід хати і забирала урожай. Вони ходили із залізними штичками і стукали по місцях, де було пусто. А мама ховала жито в печі. Видовбала в черіні горщик з житом, вирощеним на полі. Потім брала його трохи вночі, щоб ніхто не чув і не бачив, і давала мені, сестричці Соні, брату Данилу, батьку. Документів на забирання врожаю не було. Ховали ще жито на городі, де корова толочилась по закопаному, щоб не примітили. Клуню дерев’яну розібрали на будівництво конюшні.

У колгоспі давали їжу, ми отримували один раз на день, і мені попадала одна галушка. Корову тримали в другій половині хати, щоб ніхто не забрав. Їли какіш, цвіт акації. У дядька Євгенія Прудька забрали коней і розмістили дитячий садок, а свої діти жили в напівземлянці. Двоє дітей, хлопець і дівчина, померли від голоду. А двоє виросли та пізніше пішли на війну і загинули.

Добре жили ті, що забирали у людей збіжжя. Мій дід Олексій Максимович, батько тата, прибився вночі. Його розкуркулили, було 50 десятин землі, він запух від голоду. Невдовзі він помер. Ховали його в ряднині, щоб ніхто не бачив, бо жив на квартирі комсомолець. На цвинтарі була спільна яма, в яку кидали покійників. Вночі тато з племінником винесли його в яму.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

8. Зі слів Бойко Галини Дем’янівни (1927), яка проживає в с. Мощене, записали члени волонтерського загону «Вогник»..

Поліщук Галина Петрівна

Мій батько не міг дивитися на те, як діти помирають від голоду, а він нічим не може допомогти. Тому він взяв та й повісився. Нас, малих дітей, навесні батьки просили не їсти зелених вишень чи яблук, а малим так їх хотілося, бо вони були ж дуже голодні. У мене вже попухли були ніжки, ручки та живіт. Мати, щоб врятувати, пішла у ліс і назбирала жолудів. Перетерла їх, зварила і нагодувала. Завдяки цьому я й вижила.

Це були дуже нелегкі часи і для інших жителів, які пригадували, що їхні батьки працювали у колгоспі і їм давали юшку. Найважче було дітям, які ходили голодні. Опухлі, іноді по дорозі вони падали і помирали, а деякі втрачали свідомість на уроках. Найкращими ласощами в той час був буряк. Та не лише голод був причиною смерті.

У нашому селі були такі випадки, що мати порубала власних дітей і засолила у діжі в погребі. Одному синові вдалося вижити. Він довго не міг говорити і завжди з жахом згадував той день, коли у хату мати внесла пеньок з сокирою, який поставила прямо посеред хати.

А потім було найжахливіше, вона стягнула з печі меншого братика та й відрубала йому голову і все це на очах у інших дітей. Тоді він несамовито закричав та вибіг з хати і швидко побіг до діда, який жив неподалік.

Та коли дід забіг у хату все було скінчено, мати-вбивця прибирала криваві сліди на стінах печі. Коли її запитав дід, де діти, вона нічого не відповіла. Лише по кривавому сліду знайшли жахливу знахідку. Звичайно її засудили і посадили до тюрми, але життя дітей і той жах, який пережив син, що залишився, зостався повік у серцях всіх людей. Син, що залишився живим ніколи вже більше не назвав її матір’ю і виховувався чужими людьми.

Ось до яких жахіть призводив голод у 1932—1933 роки. Ці роки люди будуть пам’ятати завжди та переказувати про них з покоління у покоління.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

9. Зі слів Поліщук Галини Петрівни (1928), яка проживає в с. Мощене, записали члени волонтерського загону «Вогник»..

Кононченко Віра Данилівна

Було це взимку 1931 року. Морози того страшного січня були такі великі, що дерева лопались. Активісти ввірвались у хату і зі злобою, побоями вигнали нас на сніг босих. У одних лише сорочках, бо ми куркулі. А куркулі — це не люди. А які ми куркулі? У нас хата зроблена ще при поселенні, ще коли прибули предки. Хата була така стара, що майже по стріху вгрузла в землю і трималась лише на підпорах.

А вигнані стоять голі, босі на снігу, на морозі, кричать, плачуть. Їх старий дід упав па кучугуру і конає. А люди, що позбирались біля хати, стоять і дивляться. Не сміють нічого сказати, бояться, щоб і з ними так не зробили. Допоміг цим «ворогам» дід на прізвисько «кум», що жив недалеко у своїй землянці. Він їх приютив, переніс, перевів чотирьох малих дітей, діда, бабу, беззахисних батьків. Застудились двоє найменших дітей Коля і Вася, які згодом і померли. Батько тієї ночі зник невідомо куди.

А вранці, коли світало, до землянки діда «кума» прийшли двоє активістів заарештувати батька. Мене, на щастя, не було в селі. Та за кілька діб вночі прибув батько і таємно вивіз нас на Донбас. Та всебачаще око влади знайшло батька і ряд шахтарів і заарештували як такого, що супротивлявся владі, виїхавши самовільно з села. За цей «злочин» його було засуджено на десять років і відправлено на північ.

Горе всюди встигало за моєю сім’єю. Розпочалась війна. І сім’я аж у Донбасі одержала вістку, що батько воює. Бо ж попросився з північних воркутських морозів на війну. А доля кидала, кидала його і милувала, не вбивала аж до сорок четвертого року. Кинула у масу наступів і смертей під Київ на Букрин, де його душа пішла шляхом вічного відпочинку, а тіло покоїться без поневірянь у братській могилі біля села придніпровського, що зветься Балико-Щучинка.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

10. Зі слів Кононченко Віри Данилівни (1921), яка проживає в с. Оленокосогорка.

Євстратієва Марія Михайлівна

В нашій Оленокосогорівці голод розпочався вже в 1932 році, як і по інших селах. Взимку в нашому селі почали ходити бригади активістів, які очолювали Іван Берегуленко, Сашко Ситник, Левко Грохольський і баба Ганька Дорошенко. Лютували морози, підводи з цими «гостями» з піснями, прапорцями, напідпитку чи й зовсім п’яними зіскакували з саней і прожогом бігли до хати, грюкали в двері. Якщо цієї миті їм не відчиняли, виламували двері ломами, лопатами, ногами. Цей натовп вривався в натоплені кімнати, лишаючи відчиненими всі двері, кричав-лементував:

— Давай хліб! Державі потрібний хліб! Хлопці! Ану відчиняйте комори, сундуки!

Ми ж, уже колгоспники, казали їм:

— У нас хліба нема, не одержали з колгоспу. Ми самі голодні.

Та на це ніхто не звертав уваги. Активісти заповняли двори і розкидаючи всяке збіжжя з комор, сараїв, хати, рились навіть в кучугурах снігу, шукаючи хліба.

Багато хліба не знаходили, хіба що клумаки в чуланах, в сінях, в коморах. Ці знахідки ніби вогнем запалювали активістів до більш жорстких дій. Відповіді про те, що ці припаси збережені для сім’ї, розлючували активістів, що мов страшні створіння ганяли по дворах, будівлях.

— А що буде їсти сім’я? — казали господарі. Ми ж усе, що мали, віддали в колгоспи, — говорили.

А вони горлали, ламали, шукали, матюкали, били, рвали, залишали село голодним, роздушеним, вбитим. Не пам’ятали в Оленокосогорівці з часів заснування села про такий грабунок, такі тортури, безправ’я, наругу, насилля.

І розпочався в селі голод, мор люду, земляків моїх. Від початку заснування села воно, його знедолені люди не чули, не бачили такого.

Вдарив голод. У земляків, батьків наших, вимітали, грабили все: пшеницю, жито, просо, гречку, кукурудзу, всяке насіння, витрушували з торбин навіть квасолю, горох.

Це все робилось, щоб мої земляки, ми їх діти, старі , малі померли з голоду. Цей розбій робився для того, щоб люд вимер. Він робився наказом згори.

У нас лишилось дерев’яне відерце з квашеною капустою. Його ніхто ніби й не помічав. Мародери, поруйнувавши, побивши, потрощивши, забравши навіть зі сковорідки смажене насіння, пішли. Та пройшла якась хвилина і до двору прибіг захеканий Левко Грохольський. З піною біля роту він схопив оте відерце з квашеною капустою, люто показав нам, дітям, дулю, зло матюкнувшись, побіг до саней, на яких уже сиділи косогорівські опричники. Всі оці опричники, які збиткувалися над земляками, доносили на односельців, руйнували і знищували засоби для життя, згодом були тяжко покарані долею. Той ні з того ні з сього раптом помер, кара Господня його настигла. Той оглух, того прибило чи покалічило.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

11. Зі слів Євстратієвої Марії Миколаївни (1920), яка проживає в с. Оленокосогорка.

Дорошенко Василь Григорович

Виснажені, знесилені люди помирали на ходу. От бреде зарослою бур’янами дорогою чоловік. Ноги в нього заплітаються від немощі, він падає на ходу. Це Іван Трохимович Головченко. У нього в хаті, що тулиться до хати мого дядька Ігоря, померла жінка Марія, трирічна дочка Соня, син Сергій, одноліток моєї сестри Зіни.

Сергій помирав найважче. Протягом кількох діб він вив, як молоде вовченя і годі було це не чути навіть тим, хто затикав вуха. Від болів, конвульсій він совав босими, висохлими ногами по глиняній сухій долівці, підповзав до померлої сухої, мов кістяк, висохлої матері, у груди якої уткнулась трирічна кучерява висохла сестричка Соня, що вже померла.

Померлі люди валялись по дорогах, стежках, їх нікому було підбирати, відвозити на цвинтар. В наших сусідів Головченків була велика дружня

роботяща сім’я: батько, мати, три парубки, дві дівчинки. Раніше це була сім’я хліборобів, які трудились денно і нічно в полі, вдома, на городі. Та настав голодомор. Першим не витримав голоду їх батько, потім син Сашко, дочка Віра, за нею добра душею тітка Палажка. Дві менші дочки Варвара і Клава рачкували по зарослому городі, їли якісь корінці, траву. А потім розрізали тіло матері і їли її печінку. Там і застигли навічно. Потім появилась підвода, запряжена в одну клячу, нею управляв Іван Коновченко. Він збирав з своїм мабуть однолітком зарослим до вух, сухим, мов скелет, дядьком Степаном Гречаним померлих, і ця бригада везла їх до цвинтаря. Там вони стягали небіжчиків у канаву, якою був обкопаний цвинтар і повертались знову до села, страшного, сірого, глухого.

Митрофан Берегуленко мав біля хати латку городу, на якому він щорічно висівав жито. У 32 році ця нивка була засіяна знову. Та зібрати жито, хліб місцеві опричники не дозволили старому господарю. Біля смужки жита була виставлена охорона, її вартували опричники, лютіші від хижих звірів. Жито дозрівало, а його господар опухлий лягав у домовину.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

12. Зі слів Дорошенка Василя Григоровича (1918), який проживає в с. Оленокосогорка.

Баранова Марія Григорівна

Я проживала в с. Оситняжка. Коли настав голод, мені було 6 років. Був у мене батько і мати, а також брат років три. Мати лежала пухла від голоду, а батько помер під коморою пухлий. Ми остались з братом самі. І нас сусідка цілий день вела в Кіровоград і покинула під домом. А вечером прийшла міліція і забрала в приют. І там ми були чотири місяці, поки мати видужала і прийшла за нами в приют. Але брата вже не було, він помер від дизентерії.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

13. Зі слів Баранової Марії Григорівни (1926), яка проживає в с. Оситняжка Новомиргородського району, записали члени пошукової групи «Пам’ять».

Тутова Лідія Олексіївна

Комуністи забрали все: зерно, квашену капусту із горщиків, із печі кашу. Померла дівчинка Круц Валентина Олексіївна, їй було три роки. Помер хлопчик Круц Анатолій Олексійович (6 місяців). Це мої брат і сестра. Я ходила в садік пухла. Помер дід Правда Карпо Лівонтійович, 80 років. Померли родичі: Круц Олександр Дмитрович, Круц Ганна Карпівна. Ми їли сохлу калину, дохлу конину, листя із вишні. А всіх померлих відвозили в рядні на кладовище і скидали в одну яму.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

14. Зі слів Тутової Лідії Олексіївни (1925), яка проживає в с. Оситняжка Новомиргородського району, записали члени пошукової групи «Пам’ять».

Дяченко Надія Терентіївна

В сім’ї нас було семеро: я, мати та ще п’ятеро сестер. Їли ми і мерзлу картоплю, і буряки, які майже рік лежали на землі і були непридатні в їжу. Знайдена картоплина чи буряк були великою та радісною знахідкою. Вдома її ділили на всіх, тож доставалося дуже мало. З кожним днем їжі ставало все менше. Люди втрачали рідних. Згодом померли всі п’ятеро сестер. Я залишилася з мамою. Бабуся ослабла.

Іноді навіть живих людей, але дуже слабих, вивозили і скидали в могилу. Тому мама була вимушена переховувати свою слабу доньку. Вона носила її на руках і переховувалася з нею в погребах або деінде.

А ще ми їли варене листя з дерев. Іноді тільки-но починали варити, як заходили посланці більшовицької влади і вивертали все з горщиків. А ми злизували з долу брудну їжу, за що отримували нагайкою. Побачивши десь шматок кабака, починали гризти, навіть не помивши. Навіть тварин їли. Зараз, здається, що я не могла цього робити, а тоді, в стані голоду, цього не розуміла. В середині ніби щось переверталося, почали пухнути руки, а згодом і все тіло. Я й досі не розумію, як нам з матір’ю вдалося вижити в ті страшні роки.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

15. Зі слів Дяченко Надії Терентіївни (1914), яка проживає в с. Оситняжка Новомиргородського району, записали члени пошукової групи «Пам’ять».

Пустова Дар’я Мефодіївна

Голод напав зненацька... З року в рік були високі врожаї, і куди все поділося, ніхто не знав. Пам’ятаю, як збирали соняшник. За те, що цілий день гнули спину, отримували сто грамів насіння. Лузати його навіть не дозволялося. А їсти вже було нічого. Люди рвали траву, цвіт акації, знаходили на полях цвілу гичку і пекли з цього всього „оладки». Харчувалися мишачими запасами. Великим щастям вважалося знайти земляну гірку, в якій тваринка заготовила собі на зиму колоски мишію, декілька насінин та інший корм.

Опухлі від голоду селяни встановили один для одного закон: на чиїй ділянці трапиться „мишоловка» — вона його. Від недоїдання всі злягли. Спочатку дуже зле стало матері. Я теж була знесилена, пухла. Здавалося, що в тілі хлюпала рідина. Доводилося виносити матір на сонце і свіже повітря. А через декілька днів вже й сама не могла злізти з печі.

У селі люди помирали одне за одним. По вулицях і хатах ходили так звані прибічники комуни, підбирали трупи і складали їх у візок. На цвинтарі була викопана велика яма, куди скидали всіх: і мертвих, і дуже немічних, але ще живих. Хотіли забрати й мене, та сестра, плачучи, не віддала.

Оклигала. Тоді якраз доспіли вишні. А ще нишком носили додому кукурудзу. Гризли тверде, навіть не мелене зерно. Одного разу голова колгоспу дізнався про це. Як він розлютився! Схопив маму за груди і тим качаном, що підібрав під припічком, почав її бити.

— Злодії ви, обкрадаєте державу! — кричав він.

Ось так знущалися з людей. Пізніше ми вимушені були переїхати в село Поклетарівку до родичів, які були трохи заможніші. Вони нас і врятували.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

16. Зі слів Пустової Дар’ї Мефодіївни, яка проживає в с. Оситняжка Новомиргородського району, записали члени пошукової групи «Пам’ять».

Крикуненко Петро Гаврилович

Ми із жінкою — корінні жителі села Андросово. Раніше тут була артіль «Пахарь», а потім колгосп ім. Дем’яна Бєдного. До 30-го року в колгосп насильно не загонили, люди навіть вели індивідуальне господарство, мали корову, коней і інвентар. А після 30-го року в колгоспі вже були всі жителі села Високі Байраки. Село було на 120 дворів. Люди жили заможненько. Із села вислали до Польщі одного чоловіка Лебедовського, який працював на залізниці майстром і був поляком. У колгоспі люди працювали задарма, давали в рік 50 кг зерна, а то могли і того не дати. Паспортів не було, виїхати із села не могли.

Причиною голоду вважаємо засуху, яка була і не один рік. Весна 1933 року була самою страшною. По селі було страшно пройти, скільки було пухлих людей. Виживали, хто як міг. Варили лободу, кінський щавель, пекли зелені сливи, мишій, берізку, товкли шапки із соняшників, а дітвора все листя із вишень пооб’їдала. Люди ходили попід хатами і забирали все що бачили, лазили і на горище. Все що забирали, потім варили у сільській їдальні і їли.

У 1933 р. головою був Ковальов (його прислали з Кіровограда), який був дбайливим господарем. Він організував дворазове харчування працівників. Але за відсотки від врожаю, які він давав людям, його засудили на 2 роки ув’язнення. У селі були ясла, навіть діти із інших сіл їх відвідували, де їх також кормили. Працюючим давали по 200 гр хліба, такого чорного-чорного, невідомо із чого його тільки й пекли. В той час дуже багато скоту перерізали, поїли навіть шкури. Але у кого корівка лишилася, то ті й вижили.

У сім’ї Терешко було 12 чоловік, і всі вижили. У 30-ті роки за те, що вкрав пляшку зерна, давали 10 років. У 1947 році Крикуненко М. М. за мішок насіння отримав 2 роки ув’язнення, Крикуненко Афанасій Федорович за 100 кг зеленої люцерни — 1 рік, Брайченко Марія Гаврилівна і Ласковська Ганна Григорівна — по 10 років ув’язнення за 40 кг качанів кукурудзи. Але їх повипускали раніше.

На полі збирали обгорілі колоски. Мама їздила на базар (у нас була корова) і на аеродром, і вимінювала молоко на шматочки хліба. У самому селі у нас похована лише Крикуненко Тетяна у погребі свого подвір’я. А на кладовищі ховали так: яму в пояс вириють, кинуть туди людину. Не встигли прикопати, як уже везуть когось іншого, знову докопують. У нас уже кладовище у чотири прошарки. Був у нас у селі такий чоловік Шульга Тимофій Григорович, який був здоровенький, він і переховав півсела.

Можу повідомити імена загиблих у 1932 — 1933 рр. в селі Андросово:
  • Крикуненко Терентій Феопентович, жінка і 4 дітей.
  • Крикуненко Максим Аврамович, жінка і 3 дітей (2 дівчат і син Василь).
  • Крикуненко Антон Фролович і жінка Надія, діти — Степан і Валентина.
  • Крикуненки Антон і Євдокія.
  • Д’яченко Мотря Василівна, син Микола і дочка.
  • Веретенін Петро, жінка Мотря і 2 дітей.
  • Крикуненко Феня і її діти: Катерина і Ольга.
  • Діти — Крикуненко Михайло Ларіонович, Надія Ларіонівна, Мотря Ларіонівна.
  • Крикуненко Гаврило Миколайович і діти Григорій і Меланія.
  • У сім’ї Крикуненка Пилипа померло 2 дітей.
  • Крикуненко Євдоким, діти — Карпо і Надія і жінка.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

17. Зі слів Крикуненка Петра Гавриловича, який проживає в с. Андросове Кіровоградського району.

Тарапака Ольга Олексіївна

Я народилася в 1924 році. Усе, що було в хаті, батько вимінював на врожай. У 1933 році виїхали в Білорусію. Батько возив начальника радгоспу. Брат робив конюхом, а ми, діти, ходили просити їсти. А потім прийшов указ вислати українців на Україну, і ми поїхали додому. У нас були великі клуні і ми з мамою возили тачкою в Кіровоград дрова на продаж.

У 1947 року у нас була корова і з її допомогою ми вижили. Міняли молоко на кукурудзу. У нас продукти не забирали, бо не було чого брать. Була силосна яма, в якій вибирали качанчики і їли, або мерзлу картоплю. Батьки віддали нас до приюту. Я була цілий місяць, а брат тікав. У приюті давали курінчик хліба з маслом, похльобку. А ми рвали листя з дерев, скручували його й їли. Дітей у приюті було дуже багато, лежали пухлі, аж текло з них.

В моєму роду усі вижили, крім двох племінників Миколи і Ліди Даніленків, які померли у приюті. Якщо хтось помирав, то хоронили свої люди. Голод — це страшне діло. Хай Бог милує і одводе! Люди не ділилися між собою, бо не було чим. Кожен виживав, як міг.

Померлі від голоду в нашому селі: Сім’я Горщатко — 4 дітей, сім’я Харленко — 7 дітей, у сім’ї Соменка Леоніда Івановича померли майже всі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

18. Зі слів Тарапаки Ольги Олексіївни, яка проживає в с. Андросове Кіровоградського району.

Кравцова Юлія Федорівна

Були випадки людоїдства. Говорили, що жінка з’їла свого сина. Урожаю не було тому, що не було чим сіяти. Не було зерна, бо зерно було у багатих людей. У людей забирали зерно, продукти, мотивували тим, що потрібно кормити людей у місті. Багаті закопували хліб у землю, висипали в копанки біля річки. На трудодень давали по врожаю зерно.

Хоронили людей у великі ями на кладовищах. Іноді із ям і ноги виглядали. Накидували людьми повні ями. Були люди, які грабували поїзди і тим виживали. Ходив сильний тиф, помирали люди. Деякі діти, щоб вижити, ішли в найми. Мама виміняла золотий хрестик на продукти.

Люди їздили в Росію за продуктами. В містах теж був голод. Хто був сильнішим, то той і йшов закопувати померлих. Люди допомагали один одному. Пекли лушпайки на плиті і те їли, так і виживали. Винуватцями голодомору вважаю політиків і уряд.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

19. Зі слів Кравцової Юлії Федорівни, яка проживає в с. Андросове Кіровоградського району.

Роїна Катерина Герасимівна

Була у нас весела і дружна родина: мама, тато і нас четверо маминих ластів’яток-діточок. Та ось настав цей страшний голодний рік. Я була тоді дуже маленька. Звичайно, багато чого не пам’ятаю. Але згадую заплакані мамині очі щоранку, коли вона швидко бігла до печі, де спали ми, діти, з надією, що всі живі й здорові. Як полегшено зітхала, коли знімала нас по черзі з печі і садила до столу. А на столі порожньо.

Та ось мама несе горщик. А в горщику — їжа. Подрібнена на шматочки і запарена щириця. Іноді перетрушувала мама солому, щоб знайти бодай пару зерняток, щоб змолоти і запарити нам, діткам. Про солодкі пиріжки ми і не мріяли, вони могли нам тільки снитись. Але якою смачною була ця їжа. Та після неї ще більше хотілося їсти. Та все ж таки цієї їжі не вистачало. Наш тато вирішив податися в місто Кіровоград, щоб можливо там добути їжу. Та не дійшов.

Зморений голодом сперся об деревину та й помер. Дізналася мама про це горе, але сил забрати й поховати татка не було. Та мама все ж таки за допомогою односельців принесла тіло батька. Викопали яму до колін, поклали ряднину, на неї тата, а зверху накрили рушником. Та так і поховали. А вже пізніше, в 1935 році перепоховали рештки батька по-людському, зробивши домовину. Залишилася наша мама після батькової смерті з чотирма дітьми на руках.

Тоді мамин брат, який жив у Кіровограді і мав своїх шестеро дітей, запропонував мамі, щоб вона віддала свою найменшу донечку, тобто мене, в його родину. Адже від голоду у мене пухли ніжки, а рученята були, як ті скельця. Та мама не погодилася. Боролася за життя своїх дітей як тільки могла. Але коли відчувала, що голод і її може підкосити, заповідала старшим діткам, що якщо щось трапиться, то мене щоб віддали дядькові. Та Бог змилувався над нами. Ми вижили. Але жах, який творився тоді в селі, назавжди залишиться в моєму серці.

Село в той час перетворилося на жахливе видовище. На вулиці лежали мертві люди. Їх ніхто не забирав, тому що не було кому. У людей не було сил копати могили і ховати тіла. Але все ж таки збиралися гуртом, копали неглибокі ями і хоронили мертвих.

Та була в нашому селі іще страшніша історія. Жила собі родина: чоловік, дружина і єдиний синочок. Голодно і їм було. Мама поставила горщик з їжею в піч, щоб впарився, а самі з татом пішли із дому. Коли син зайшов до хати, побачив горщик, то сів і почав їсти. В цей час до хати зайшов батько, побачив це і почав бити свого сина. Бив так, що вбив його. Що це? Сліпа лють затьмарила очі? Чи, можливо, голод перетворив людей на дикунів, хижаків? Це неможливо пояснити. Не можна виправдати цей вчинок. Батько взяв бездиханне тіло сина і викинув на вулицю. Ніхто не звернув уваги на тіло хлопчини, адже таких тіл було багато на вулицях Високих Байрак. Люди подейкують, що довго на городі біля будинку валявся дитячий череп.

Та прийшла весна. З’явилася молода травичка, молочай, який ми також їли. Іноді бігали в берег по очерет і їли його соковиті стебла. Лазили по буграм, збирали квіти, у яких було солодке стебло і їли їх. Грілися на сонечку, як ті комашки і раділи, раділи, що залишилися живими.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

20. Зі слів Роїни Катерини Герасимівни, яка проживає в с. Високі Батраки Кіровоградського району.

Бабуся Лущина Віктора

Мені було на той час 22 роки. Сім’я була не дуже бідна, тому до нас прийшли забирати «лишки». Мама вирішила заховати частину зерна, засипавши його в ножки ліжка. Допомагали нам сестри Оля, Віра і Ліда. Засипали десь відро зерна і ножки засмолили. В той день у нас забрали останнє зерно і дві плачинди. Зиму ми якось пережили, а весною їли кропиву, ромашку, кульбабу. З семи дочок і чотирьох синів лишились живими я, Ганна, Оля, Ліда, Віра. Решту ми поховали.

В селі на нашій вулиці жила баба Мотря. Вона з’їла свого внука, а потім коли приїхали батьки, вгощала їх м’ясом.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

21. Зі слів бабусі, яка проживала в с. Велика Северинівка, записав Лущин Віктор.

Делікатна Федора Григорівна

Народилася 1925 року. Наша сім’я спаслася тим, що мала корову, яка гарно доїлася. Люди їли собак, котів, ловили жаб, тому що риби майже не було і її забороняли ловити. Поля сторожували, а кого ловили на кражі колосків, забирали все майно і навіть розстрілювали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

22. Зі слів Делікатної Федори Григорівни, яка проживала в с. Велика Северинівка записано 1990 року.

Вітряченко Любов Михайлівна

В селі був такий випадок: з сім’ї шести чоловік лишились живими жінка і старша дочка. Жінка робила на току.

Одного разу на прохідній у неї знайшли жменю зерна. Відвели в сільську раду і почали допитувати. Вона вся пухла від голоду почала плакати і проситися щоб її відпустили бо вдома дитина. Але її свої ж сільські і засудили. Казали, мовляв, люди з голоду пухнуть, а ти зерно крадеш. Вона отримала 5 років в’язниці.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

23. Зі слів Вітряченко Любові Михайлівни, яка проживає в с. Велика Северинівка.

Голуб Єфросинія Іванівна

В сім’ї було четверо сестер і три брати, батько й мати. Вустя Івановна, Хведосія Івановна Роман Іванович, Олексій Іванович, Тімофєй Іванович, Олена Івановна, матір звали Горпина, а як по батькові не пам’ятаю. Батька звали Іван Романович. В 32—33 роках, коли був голодомор, жилося дуже тяжко. Їли бур’ян, мерзлу картоплю, ходили по полю, збирали і їли її, рвали щавель і пекли з нього грицики.

Активісти ходили по хатах і забирали хліб, всю скотину яка була в людей і все майно. Зерно ховали в яму, а активісти все одно знаходили і забирали його. Потім не пам’ятаю, як опинилася в притулку в Знам’янці. Але пам’ятаю, що коли ми тікали з притулку, йшли пішки три дні. Йшла не сама, нас було багато, та з ким йшла, не пам’ятаю.

Ці три дні, які йшли, зовсім опухли, бо їли зелень. Коли я прийшла додому в село Божидаївку, там сестра пекла хліб в печі. А я побачила стала, й почала просити в неї кусочок. Та сестра сказала, що не дасть, бо я геть пухла. Коли відійду трохи, тоді й нагодує.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

24. Зі слів Голуб Єфросинії Іванівни (1920), яка проживає в с. Божидаївка Кіровоградського району.

Чубар Сіма Василівна

В селі було три вулиці, а до кінця голодовки лишилась ледь одна. Сім’я Козирьових померла вся, це четверо дітей і батьки. Баба Гольша, приблизно 1850 р. н. дожила до весни 1933 р. А коли вже почали підкормлювати, не витримала голоду і зійшла з розуму. Помер і її правнук Олексій та його друг Королів Олексій. Їм було приблизно по 20 років.

Жила сім’я з шести дітей і батьків. Дітям, котрі були схожі на батька, їсти мати не давала. Найменшим був Льоня, близько двох років, Маша 1923 р., Коля трохи старше Маші, і Гриша, якому було десь 20 років. Цих дітей не годували і вижив з них останній, бо його підкормлювала дядина. Годували Валю і Вітю.

Була у полі вишка приблизно 8—9 м висотою і на ній сторожував поля Вася Маланчук, який був не при собі. Його завдання було, щоб не зрізали, а потім не збирали колосків.

Жили в селі Луньови. Федька 1905 р. н. був активістом, але умер з голоду разом з батьком Борисом. Менший брат Олексій, десь 1913 р. н., пішов до сестри Мотрі у Виску (12 км.), вернувся та й умер вночі на порозі власної домівки із торбинкою крупи. Потім умерла і їх бабуся.

Один з активістів, що розкуркулював і виселяв, йшов у сільську раду та так і умер дорогою, люди бачили тіло на дорозі.

Пам’ятаю, як між собою розмовляли бурсуї (члени буксирних бригад), що за вогнем у печі знайшли казан з пшеницею.

Сім’я моя вижила тим, що батько заховав у гною бочку з зерном. Хтось доніс що не вмирають то прийшли з обшуком і сказали будуть ламать піч, бо там зерно. Батько сказав:

— Якщо знайдете, рубайте на колоді мені голову. Якщо не знайдете, порубаю вас. Без печі діти зимою позамерзали б за добу.

В Захарівці жила жінка і двоє дітей. Люди одного разу почули крик. Заглянули у вікно, а вона зарізала дитину і за другою ганяється.

В кінці весни діти-сироти були зібрані в приют, який відкрили у селі. Діти були різного віку. Частина маленьких умерли вже у приюті. У школі кормили соєю. Вчилися разом з сиротами з приюту Васею Ракетним та Гришою Краснощоком.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

25. Зі слів Чубар Сіми Василівни, яка проживає в с. Єлизаветівка Маловисківського району, записала Гаценюк Валя.

Могила Віра Володимирівна

Я ходила в школу, їли макуху. Була також сусідка, звали її Горденко Стеша, вона померла. Багато людей померло, коли носили з села одежу. В 1933 році був добрий врожай але бандити не давали взяти нічого, жодного колоска, судили за колосок, а то й розстрілювали. Варили акацію, а коли привозили силос, вибирали качанці, видавлювали кукурудзяний сік. В 1933 дівчинку зарізали і носили продавали на базарі. В сім’ї було троє дітей, але вижила лише я.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

26. Зі слів Могили Віри Володимирівни (1922), яка проживає в с. Велика Северинівка.

Вітіневич Олександра Трофимівна

У 1933 році люди їли молочай, собак, котів і навіть власних дітей. Була одна дівчина. Якось вона пішла на тік, була дуже голодна, згребла жменьку зерна з землею, наїлась і померла. Багато людей помирало в голодомор.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

27. Зі слів Вітіневич Олександри Трофимівни (1895), яка проживала в м. Нова Прага.

Лучанова Марія Миколаївна

Мені було 7 років, але я добре пам’ятаю 1933 рік. В цьому році помер батько і мама залишилась сама з трьома дітьми на руках. Я була в сім’ї найменшою. Жила з нами тоді і бабуся. Мама працювала у колгоспі. Люди в нашому селі пухли, помирали від голоду. Але ми якось вижили.

Мама рвала кінський щавель, терла буряк, добавляла сироватку і з цього варила борщ. Старші мої брати збирали яйця гав, ми їх жарили, а маленьких ґавенят варили, ніби курчат, і їли. Сковороду мазати не було чим. Ми шалушиння з пшона мішали з яйцями і жарили. Це було так смачно! Спати не було на чому, вкритися теж.

Війна. У 1943 році мене відправляють до Німеччини. Їхали туди у вагонах разом із телятами, їли сухарі, облиті гасом, і пили воду.

Доїхали до Німеччини за 12 днів. Працювала там на хазяїв, доїла корів, кормила свиней, курей, качок, сапала город, прибирала в хаті, мила посуд. Але хазяї були хороші, їла я з ними за одним столом те, що й вони. Додому приїхала в 1945 році, їхали з Німеччини до України два місяці.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

28. Зі слів Лучанової Марії Миколаївни (1926), яка проживає в с. Іванівка Бобринецького району.

Капля Іван Сергійович

Я, Капля Іван Сергійович, народився 1923 року в с. Синьооківка Золотоніського району Полтавської області, де й проживав під час голодомору. Зараз проживаю по вул. Калініна, 25 с. Крупське Золотоніського р-ну Черкаської обл.

Було мені 10 років, як нашу сім’ю (дід, баба, батько, матір, та ще троє братів) застав той страшний голод. Починалось все зі створення у селі колгоспу в 1929 році. Його головою був Бурган, приїжджий, уповноважений з району, пощади не давав нікому.

Пам’ятаю, що членом правління був ще Тесла Микита. Звичайно, вимагали записуватись у члени колгоспу А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі молотили. Батько косить, мати в’яже, за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Раз на день варили в полі баланду з макухи. Та й то не їли батьки, а несли з поля дітям. Працювали за трудодні — 12 копійок та 200 грам хліба. Грошей в руках ніколи не тримали, вони відразу, не в кінці року, перераховувались державі як податки (головне — за землю, скотину). Та ще й доплачувати мали. Візьмеш молока (щасливий, коли є корова), чи ягід, чи фруктів яких (як-от, груш-дичок), понесеш на базар, віддаси за копійки, та й сплатиш свій борг державі. А як ні, залишишся без корови, без нічого...

Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома, маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш, то й виживеш. М’ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого голодувати.

Головне, що рятувало нашу сім’ю — корова. Вип’ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так у берег ходили, рвали і варили рогіз. А він же варений страшний. Тягнеться, як резина, що й не підчепити. Пам’ятаю, братик мій узявся варити ту рогозу у чавуні. Вона кипіла, кипіла. Та він узяв ложку, тягне, а вона падає. То він зі злості чавун той ногою! Сил вже не вистачало.

Збирали на їжу і зелень, бур’янець, а особливо — «калачі» (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. Їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду, аби тільки навар був. Навіть конину їли. А от корову, як не страшно було годувати, але тримали. Пристосувались люди ловити і горобців з допомогою клуні.

Їли коли і як доведеться, чи тричі на день чи й зовсім не їли. Але обов’язково разом, всією сім’єю, з однієї миски. Хто скільки встиг схопити, стільки й з’їв.

Та страшний був тоді не лише голод. Ходила епідемія тифу. Від цієї хвороби вимерли коти всі поголовно, й людей багато. В моєму роду така доля спіткала дядька й бабу Катерину, від голоду нікому не прийшлося. Від тифу того всередині тіла все палало, й та температура просто таки здавлювала. Так продовжувалось з тиждень. Якщо витримаєш — виживеш.

Пам’ятаю, батько й матір з тифом у лікарні, дід і баба, брати мої — хворі, а я, ледь піднявшись після хвороби, на вулицю. Висмикнув кулик сіна, топірцем посік, попарив та й нагодував корову. Літрів чотири потому давала. Як не було чим корову годувати, то й хату розкривав, бо ж із сіна. Намішаю з теплою водою, то й було що дати. Без корови вижити було практично тоді неможливо. То ж і помирали люди особливо в містах, а допомоги від держави — ніякої.

Страшні були часи. Всі мали жити і мовчати. Жити в страшенному гніті. Жити? Ні, виживати! І нехай діти наші не відчують і не побачать того, що ми пережили!

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

29. Зі слів Каплі Івана Сергійовича (1923), який проживає в с. Синьооківка Золотоніського району Полтавської області.

Ровенець Зіна Максимівна

Я добре пам’ятаю 33 рік. Тоді була страшна біда. Багато людей померло з голоду. Один чоловік, що жив через чотири хати, поховав дитину, а коли вернувся з цвинтаря, то вже друга дитина померла. На другу вже не було з чого робити труну, то тільки у тряпки обмотав і поховав. Нас спасло те, що наша хата в долині, тут багато всяких рослин росте, то ми те все їли. А ті люди, що жили на горбах, більше потерпіли від голоду. Не буду більше казати, не можу, бо серце рветься.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

30. Зі слів Ровенець Зіни Максимівни (1913), яка проживає в м. Голованіськ.

Кирищук Костянтин Іванович

Мені в 33-ому було 12 років. Братів я не мав. Було чотири сестри, одна загинула з голоду. На моїх очах загинув з голоду і мій батько. Мати померла за три роки раніше. Варили лободу і кропиву, з цим і жили. Ноги опухали і блищали. Я спасався тим, що пас корову в сусідки і пив молоко.

Люди ходили по полях і викопували торішню гнилу бараболю, пекли з неї балабухи. Хто сильно опухав, рухатись уже не міг, чекав смерті. Коли я згадую цю голодну весну, хочеться плакати за рідними, за близькими, за всіма людьми, хто потерпів від цієї страшної трагедії. Груди мої наповнюються гнівом і обуренням проти злочинів, заподіяних в 33-ому.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

31. Зі слів Кирищука Костянтина Івановича (1921), який проживає в с. Помічна Добровеличківського району.

Коноваленко Андрій Григорович

Був 33-ий рік. Мама побачила, що в мене восьмирічного поопухали ніжки. Через два дні опухли ніжки і в п’ятирічного братика Павлуші. А бідна мама ж уже знала, що то за пухлина. Як вона пригортала нас до себе, як плакала...

А тут ще тата хвороба і голод звалили, висох, кості та шкіра. Утопаючий хапається за соломинку, так і наша мама. Взяла нас обох за руку, привела в контору до голови колгоспу. Скільки було плачу. Як мама просила, благала голову зарахувати нас у ясла-інтернат. Змилувався голова. Дав мамі записку і нас поставили «на довольствіє» у той інтернат. Там були і сироти, і діти живих батьків. «Меню» було щодня одне: мисочка бовтушки (трохи муки запарено окропом) і тоненький стовпчик хліба, грам 100. Я кажу брату:

— Ми тут і бовтушку їмо, і хліба. А тато наш хворий і голодний. Давай будемо хліб ховати, носити татові.

Брат погодився. Було, несемо з ясел у пазухах хліб, і я ще нічого, терплю, а брат пройде трошки і заглядає у пазуху. Приходимо додому, кладемо обидва той хліб коло тата. А якось у Павлуші, коли він витягав свою скибочку з пазухи, якась крихта впала на землю, Павлуша нагнувся, підняв ту крихту і в рот. Тато те побачив, почав дуже плакати і більше нашого хліба не їв, хоч як ми його вмовляли, що обидва ми дуже-дуже ситі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

32. Зі слів Коноваленка Андрія Григоровича (1925), який проживає в с. Водяно-Лорине Бобринецького району.

Романенко Ганна Михайлівна

У сім’ї моєї матері було четверо дітей. Мати Романенко Ганна Михайлівна була найменшою. Батько помер коли їй було чотири роки. Жили з матір’ю. З голоду у сім’ї ніхто не помер. Хоч 33-й був дуже страшним. Матері було 9 років. У її пам’яті на все життя залишилися ті страшні факти, що прийшлося бачити та пережити і відчути на собі.

Сім’я мала землю, обробляли її. Була своя пасіка. Вирощували м’яту і продавали, все це активісти села забрали. Почався голод. З голоду помирали сусіди, односельці. У сусідній хаті померло семеро дітей. Від голоду рятувались, хто як міг. Мамині сестри, брат вижили тому, що біля скирт соломи збирали по зернині. Їли суп з листя лободи. Варили кору дерев, збирали гриби. По полю збирали мерзлі буряки та картоплю. Моя бабуся Наталка з голоду опухла, але вижила.

У селі був голова колгоспу. Він заховав просо, щоб восени було чим підгодувати худобу і вчасно провести посівну. Активісти просо знайшли. Засудили голову колгоспу. Суд йшов у селі три доби. Голова колгоспу відсидів, залишився живим і повернувся у рідне село. Пропрацював у селі завідуючим гаражем.

Ці роки на все життя залишилися у пам’яті моєї матері. Так пройшло її дитинство.

Крайня Олена Іларіонівна

Наша сім’я складалась із чотирьох осіб: мама, тато, сестра та я. На той час мені було шість років, а моїй меншій сестрі було три рочки. Мама з татом доглядали за нами, віддавали нам останній шматочок хліба, хоча й самі були пухлими. Ми їли все, що було: крали колосочки на полі поблизу нашого села і товкли їх, потім додавали трішечки кінського щавлю та пекли маленькі млинці.

У нашої сестрички було декілька платтячок. Ось мама одягла на неї червоненьке платтячко, а коли прийшли погані люди, то забрали не тільки платтячка, а й все, що було на ній.

Одного разу я з сестрою ходили по колоски, але потім нас побачив охоронець цього поля. Ми почали тікати, але моя сестричка була маленькою та неспроможна була бігти. Я відбігши, озирнулась і побачила, що її лупцює той страшний чоловік. Він так її побив, що я ледве допомогла їй підвестися і віднести додому. Принісши Лідочку додому, так звали мою сестричку, мама почала дуже плакати.

Невдовзі моя дорогоцінна сестричка померла. А поховали ми її в садочку під вишенькою та накрили коритцем, щоб знати де вона похована. Але, на жаль, у мене немає такої змоги, щоб поїхати в село та я думаю, що там вже нічого не залишилось.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

34. Зі слів Крайньої Олени Іларіонівни, яка проживає в с. Бережинка Кіровоградського району.

Орлова Олександра Федорівна

Мені було в 1932-му році вісім років. Багато часу минуло відтоді, а я досі не можу без сліз згадувати про ці тяжкі роки. Люди в нашому селі вимирали, мов мухи від першого морозу, а скільки було пухлих від голоду! Хоронили людей без одягу, без труни, в загальну могилу. По селу їздила підвода, на яку збирали трупи і відвозили на кладовище.

Ми їли все, що прийдеться. Збирали на полі мерзлу картоплю, добавляли в неї сухе листя з дерев і мама пекла такі млинці. По сусідству з нами жила молода сім’я. Дорослі померли, залишився в голодній і холодній хаті сиротою маленький хлопчик. Він бідний ходив по хатах і просив їсти. Наша мама його накормила, а на ранок цю дитину знайшли в коридорі сільської ради мертвою.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

35. Зі слів Орлової Олександри Федорівни (1925), яка проживає в с. Покровське Кіровоградського району.

Скляниченко Григорій Іванович

Не знали ми, яка зловісна біда насувається на них з більшовицької Москви. Грузинський узурпатор Йосип Джугашвілі під партійною кличкою Сталін разом зі своїми сподвижниками-кличкарями Молотовим, Свердловим та іншими наслали на Україну 25 тисяч буксирів-грабіжників. Ці банди розоряли села, грабували, викачували хліб, розкуркулювали заможних селян і висилали їх у далекі сибірські краї. Виселили й нас

Ранньої весни 1933-го року ми голі й босі, без куска хліба, вернулися до своєї обідраної хати. Все ж майно наше було тут, у колгоспі. За висилку, правда, уже не згадували, та й не до того уже було. Ще з лютого-березня 33-го року в селі почався голод. Весна довго не прокидалася і в промерзлій землі на полях непросто було знайти мерзлу картоплину чи бурячину. Торішню солому, яка залишилася після довгої зими, і полову перетрушували по кілька разів, шукаючи зерна. Дерли з дерев кору, виривали сиром’ятні кінські вуздечка, товкли в ступах пужину, споживали всякі трави, їли дохлу конину.

Люди почали пухнуть з голоду і мерти. Найперше почали мерти люди літні, рятуючи собою своїх рідних і малих діточок, бо пухлі матері уже нічого не могли їм дати.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

36. Зі слів Скляниченко Григорія Івановича (1920), який проживає в с. Могутнє Кіровоградського району.

Демченко Савелій Олексійович

Під час голодомору 1932—1933 рр мені виповнилось 8 років. Я пам’ятаю, що в ті голодні роки урожай забирала влада, команда буксирів, які ходили із шпичками і шукали зерно. Голодували в селі всі, крім буксирів і активістів. Люди їли лободу, сусай, молочай, пізніше гарбузи і рвали колоски. Весною 33-го ловили горобців, ставили пастки на ховрахів. Але на всіх їжі не вистачало і люди помирали від голоду. Кладовище було близько від нас, і я бачив, як поховальна бригада забирала навіть живих. Хоронили всіх разом у братерській могилі. Мій дід був фізично здоровий, але через нестачу продуктів помер. Пізніше померла баба. Я в 1933 був пухлий від голоду і сестра Варвара, але нам пощастило вижити.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

37. Зі слів Демченка Савелія Олексійовича (1924), який проживає в с. Могутнє Кіровоградського району.