Українські народні казки

Спогади про рубаний Міст

Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Розповідь моя про село Рубаний Міст. Це буде страшна оповідка, а чи сумна бувальщина, а чи просто архіважлива подія з історії мого села — Рубаний Міст.

Вже сама назва говорить про його далеко не романтичну історію.

Рубаний Міст охопив у свої обійми п’ять невеликих ставочків, що утворилися вздовж берегів невеликої річечки Нипавки, яка бере свої витоки із зелених купин та манюсіньких (ногою переступиш) озеречок за селом.

За крихітним, ледь більшим за своїх родичів-озеречок, озером-калабанею, в якому полощуться ціле літо гуси і качки, в село йде великий рукав води. Це і є наша Нипавка, що утворює п’ять ставочків, обставлених білими хатами.. Це і є моє село-Рубаний Міст.

Питаєте, чому — Рубаний? Та січа ж тут була жорстока за сільце моє! Ой, битва була колись! Був це тоді, в кінці 17століття хутірець козацький в декілька десятків хат, що належав династії панів польських. Реєстрове козацтво охороняло село від битого шляху, яким ходила колись татарська орда, йшла до села дорога, перерізуючи край села і зразу ж виходячи з нього через дерев’яний міст.

Село було обнесене ровом. Через міст був єдиний вхід і вихід. Над мостом височіла вежа, з висоти якої сільська сторожа пильно стерегла, з якого боку йтиме ворог. Турецька орда й напала на село. Січа була велика. Билися всі — і козаки, і кріпаки. Та ворог був сильніший. Міст дерев’яний було спалено, а людей порубано.

Багато жителів було забрано в турецьку неволю. На тім же місці, де була січа знову відродилося село, що й по цей день залишило собі таку гарну і глибоку назву — Рубаний Міст. Всілякі події пережило моє село. Яких тільки панів не бачило! Найдовше служило воно панові Потоцькому, отому, що в Умані побудував Софіївку для коханої гречанки.

В багатьох революціях і битвах захлиналося від крові моє сільце Рубаний Міст ( колись, в 1950 — 1980р.р. тут жило до двох тисяч жителів, а тепер всього 300 чоловік.)

Червоні більшовики, білі, зелені, різні. Земля — селянам! Голод 1922року, колективізація, голод 1932-1933рр. «дайош Дніпрельстан!», п’ятирічки, війна з фашистами, відбудова, знову голодний 1947 рік.

Ой, село ж моє, село! Ти витерпіло, вижило. Чим ти зараз живеш, чим одержиме?

Людьми нашими, отими маленькими українцями, що вміють поділитися одне з одним останнім куском хліба, вміють орати, сіяти, косити, жати, в’язати, глину місити, хліб спекти, комбайна водити, і... в космос заглянути.

З отаких маленьких сілечок і утворилася така велика житниця — Україна. Горда і гарна! Правда?

І знову думками лину в минуле. Ще так багато не сказало моє серце. Були і голод, і війна, і горе, і сльози, і радощі... Та у свою розповідь хочу ввести ще таку бувальщину, свідком якої був саме я.

1932-1933 роки закарбувалися в моїй пам’яті навіки. До голоду спричинила посуха, а потім держава вилучила в селянина хліб, бо треба було піднімати важку промисловість. В селян забрали все до крихти. Весною 1933 року почався масовий голод. Люди вимирали сім’ями. Я пам’ятаю, що мама моя лежала на печі, ноги пухлі, очі байдужі. В хату зайшла сусідка:

— Що, Сусанно, вмираєш? На ось, візьми яєчко (сусідка ховала на горищі дві курочки, подалі від людського ока).

Мама моя на другий день встала! Не просте то було яєчко... Я співаю гімн тій сусідці та її курочці, що знесла оте рятівне яєчко. Голодні їли все: кропиву, лободу срібносережкову, коріння очерету та комишу, листя липи та черешні.

Їздовий їздив по селу і збирав трупи, складаючи їх штабелями на віз. Ніхто не плакав, почуття були притуплені, бо в голодного тиха смерть.

Моя сусідка Ликера наказала своєму чоловікові зробити труну, щоб тоді, коли вона помре, поховати ж таки по-людськи, в труні. Та вижили сім’ї — і наша, і Ликерина. І зостався жити наш народ. Вистояв! Ожили люди помаленьку. А Ликера свою труну після голоду на горі сховала. Хай, може пригодиться. Залягла труна тихо під стріхою, як рак у болоті.

Село оживало. Хліба вродили рясні та багаті. І знову війна. 1941-1945рр. забрали багато жителів нашого села. 67 чоловік забрали на каторжні роботи. Біля 100 чоловік загинуло на фронтах війни.

Корсунь — Шевченківський котел... Хто з нас його не пам’ятає?! Бувало зранку до звечора село переходило з рук в руки по кілька разів. І — перейшло. В наші руки! «Солдатики ви наші!» А серед них же були українці і білоруси, росіяни, узбеки, туркмени та багато інших. Це вони знищили фашистську чуму! Терплячі українці, мудрі, мирні, працелюбні. Фашистів погнали на захід, а село — трупами встелене. Фашиста ховали там, де лежав. А наших солдатиків звозили у центр села, на пагорб. Там їх могила, велика-велика. 176 чоловік сплять вічним сном у братській «хаті», на стелі викарбувані їх імена. Ми їх шануємо, любимо, не забуваємо.

А звозили солдат до могили моя ж мама Сусанна та баба Ликера. Чорна висока Ликера любила коней, працювала їздовим в колгоспі. Завжди ходила з батіжком, додому ніколи не спішила, довго розмовляла в чоловічих компаніях. Дві неділі після визволення села Ликера і моя мама збирали трупи наших солдат, клали їх по двоє-троє на віз, а ми, діти 10-13 років, допомагали жінкам завантажувати й розвантажувати трупів. Ми, діти війни, були набагато старшими за свої літа. Як же не станеш старшим, як я у війну просидів три місяці у погребі, бо фашистам «сподобалася» наша хата, і там вони влаштували свій штаб. А вже як втікали від радянської армії, то попрощалися зі мною, тицьнувши в погріб автомат і прошивши кулями картоплю біля самісіньких моїх ніг (а я сидів у куточку) і живий залишився. Таки живучі українці!

Довго ще після війни жила Ликера. Коли почула, що має помирати, то наказала знести з горища історичну труну. Пішла труна в останню дорогу разом зі своєю величною і трудящою господинею. А моя мама ще 19 літ прожила після баби Ликери. Живучий наш народ, тому й село наше ще живе. Мало залишилося жителів, більше трьохсот. Та, може, виживемо, не дамо зникнути з карти Рубаному Мосту?

Будьмо, люди! Живімо, народжуймося. Щоб держава жила, а держава — це моє село Рубаний Міст, з його історичною назвою, з його прекрасними людьми.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

37. Спогади про Рубаний Міст. Записано в Лисянському районі від Костенка Олександра 2008 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.